публікувати тут відео?

Драма людей з межовою організацією особистості - в тому, що їм дуже потрібно, аби їх терпіли. Але вони роблять все, аби їх послали подалі. І їх посилають. “Межовики” (чи “пограничники”) - їх ще так називають - страждають від цього найбільше.

І не стільки через відторгнення й покинутість, хоча це теж дуже болюче. Але більше від того, що саме стабільні стосунки й дозволяють подолати таку психічну специфіку.

Саме в таких стосунках можливо побачити, що світ не чорно-білий. Що можна жити без максималізму та ідеалізації. Що те, що відбувається з незрозумілими переживаннями, можна назвати й зрозуміти, відповідно - контролювати.

Бо це в свій час було задачею батьків - допомогти малій дитині опанувати афекти й опанувати реальність. Але ті не допомогли. Навпаки, схоже, психічно травмували дитину, через що в тої особистісний розвиток зупинився - ресурси психіки пішли на справляння з травмами й наслідками цієї специфіки.

У таких батьків не вистачило терпіння, аби прийняти дитину, як вона є. Та ще й з незрозумілими емоційними спалахами. Істерики, вередування, а особливо - гніву. Вони по-різному відгороджувалися від дитини в такі моменти, а деякі навіть і карали. Тому ці спалахи так і залишилися для дитини непізнаними й неоформленими, і вони її з тих пір так і розривають зсередини, забираючи всі сили й псуючи стосунки зі світом.

В стосунках з “межовиками” дуже непросто. Спочатку вони захоплюються вами, ідеалізують. І це дуже спокушує. Але в якийсь момент можна несподівано й незрозуміло від чого розсваритися - і в ненависть до вас “межовики” вкладуть всю свою душу. Якщо вийшов за межі їхнього чорно-білого сприйняття, якщо розчарував, бо не витримав перевірки на ідеалізацію - ви вже найлютіший ворог.

І в психотерапії з ними особливо складно. Взаємодіяти з ними - як ходити по мінному полю. Необережна інтервенція, нехай це найтепліший сердечний відгук - і ще тиждень тому найприємніша людина обертається на суцільну злість. Яка вколить. Яка знецінить. Яка обдасть презирством.

Тому тут психотерапевту потрібна емоційна стійкість. Розуміння, що всі ці випади - не особисто до нього, а просто по єству. Але головне - терпіння. А воно береться від найголовнішого - любові. Якщо психотерапевту недостатньо власної стійкості й любові - не варто йому працювати з “межовиками”. Тільки раниться сам і ще сильніше вкоренить відчай у клієнта. А якщо достатньо, то все одно потрібно розраховувати свої сили. Це є важливим обмеженням, яке варто брати до уваги

А це - “Голова VI” Френсіса Бекона, що, як на мене, найкраще ілюструє таку організацію особистості. Так, це ближче до психозу, але й за всіма її афектами лежать психотичні спалахи - ті емоційні прояви, що не змогли бути опановані, бо не були зустріті
Віталій Жданов

Токсичні стосунки з самим собою для багатьох є внутрішньою реальністю, у якій людина стає для себе не підтримкою, а джерелом постійної фрустрації, критики та знецінення. Це не завжди помітно ззовні, адже люди можуть виглядати успішними, соціально адаптованими і турботливими до інших. Але всередині при цьому звучить голос, який постійно оцінює, порівнює і рідко буває задоволеним. Такий внутрішній діалог часто наповнений фразами на кшталт «я недостатньо хороша», «я могла б краще», «це не рахується», «іншим вдається, а я ні». Людина живе з внутрішнім критиком, який не дає права на помилку, відпочинок або слабкість.
Такі стосунки з собою не виникають випадково. Вони формуються дуже рано, у дитинстві, у контакті з важливими дорослими. Особливо значущою тут є фігура мами або того, хто виконував її роль. Якщо мама була емоційно холодною, відстороненою, критичною або не могла проявляти любов у спосіб, який був би зрозумілий і відчутний для дитини, це залишає глибокий слід. Дитина повністю залежить від дорослого і не може поставити під сумнів його поведінку. Для неї небезпечно думати, що мама не любить або не здатна любити. Тому психіка знаходить інше пояснення: «зі мною щось не так», «я недостатньо хороша, щоб мене любили», «мені треба більше старатися».
Так формуються внутрішні паттерни-стійкі способи сприйняття себе і світу. Вони стають своєрідним внутрішним орієнтиром, за яким людина живе вже у дорослому віці. Якщо любов у дитинстві була умовною, залежала від поведінки або досягнень, людина починає вірити, що її цінність також умовна. Вона постійно намагається заслужити прийняття-від інших і від самої себе. Нажаль така внутрішня планка зазвичай недосяжна, тому відчуття «я недостатня» залишається постійно в фоні.
З часом зовнішній голос критики інтеріоризується, тобто стає внутрішнім. Те, що колись говорила мама або інший значущий дорослий, починає звучати всередині як власні думкиі наш внутрішній голос. Навіть якщо цієї людини вже давно немає поруч або її вплив зменшився, внутрішній критик продовжує діяти. Він може маскуватися під раціональність, мотивацію або «здоровий глузд», але його функція залишається такою самою руйнівною: контролювати, знецінювати і не дозволяти розслабитися.
Парадокс полягає в тому, що такі стосунки із собою часто здаються нормою. Вони знайомі, а знайоме психіка сприймає як безпечніше, навіть якщо воно болісне. Людина може не помічати, наскільки жорстко вона до себе ставиться, бо інакше вона просто не звикла. Більше того, іноді виникає страх, що без цього внутрішнього тиску вона втратить контроль, стане лінивою або нічого не досягне.
Зміни в цих стосунках починаються з усвідомлення. Важливо навчитися помічати, як саме звучить внутрішній голос і в які моменти він активується і коно саме нагадує. Поступово можна вчитися розділяти себе і цей голос, розуміючи, що це не вся особистість, а лише частина, яка сформувалася як адаптація до минулого досвіду. Також важливо давати собі право на різні емоції, навіть ті, які раніше здавалися «не важливими» або «недоречними». Це допомагає повернути контакт із власними потребами.
Формування більш підтримуючих стосунків із собою є процесом, який потребує часу і часто відбувається у взаємодії з іншими людьми, наприклад у терапії або в безпечних близьких стосунках. Через новий досвід поступово з’являється інший внутрішній голос, який більш м’який, уважний і приймаючий. Він не зникає одразу і не стає ідеальним, але з часом може зайняти більше місця.
Токсичні стосунки з самим собою не вирок і не характеристика особистості. Це наслідок тих умов, у яких формувалася психіка. І хоча цей внутрішній сценарій може бути дуже стійким, він не є незмінним. Людина здатна поступово будувати інший спосіб бути з собою, той що буде більш живим, підтримуючим і відвертим і саме з цим ми працюємо в терапії.

How to Stay Connected to My Partner After a War: Where Should We Begin? With Esther Perel
https://m.youtube.com/watch?v=UHWnplYIV78&pp=iggCQAE%3D

Фактори успіху психотерапії (за Ламбертом):

40% — Особистісні фактори клієнта та позатерапевтичні обставини (життєві події, соціальна підтримка, ресурси, середовище)

30% — Терапевтичні стосунки (альянс, довіра, емпатія, якість контакту)

15% — Очікування та ефект плацебо (віра в допомогу, надія, значення, яке клієнт надає терапії)

15% — Техніки та модель терапії (методи, підхід, конкретні інтервенції)

Чому «матері не люблять дочок»?
І йдеться не про відсутність любові, а про її спотворену форму-таку, яка проходить через травму, страх і невисловлені очікування.
Один із ключових моментів-ідентифікація. Донька для матері часто стає дзеркалом її самої: її нереалізованих бажань, її болю, її досвіду. І якщо в самої матері є сильний внутрішній критик, неприйняття себе, сором за свою «жіночість»-це дуже легко переноситься на доньку. Неусвідомлено. Як ніби: «я не можу дозволити тобі бути такою, якою мені самій не дозволили бути».
Інколи донька нагадує матері про її втрати: молодість, можливості, свободу. І тоді замість близькості з’являється конкуренція або холод. Це важко визнати, але це реальний досвід для багатьох жінок.
Є також історія про контроль. У світі, де жінкам небезпечно, де їх оцінюють і карають за «неправильність», мама може намагатися «захистити» доньку через жорсткість: критикувати, обмежувати, соромити. Із зовні це виглядає як нелюбов, але всередині часто є страх: «якщо ти будеш іншою то тобі буде боляче».
Ще один пласт це міжпоколіннєва передача. Якщо мама сама не отримала тепла, прийняття і безпеки, їй просто немає звідки це взяти у чистому вигляді. Вона дає те, що знає. І це може бути контроль, дистанція, емоційна холодність.
Феміністичний погляд додає тут важливу рамку: ці стосунки формуються не у вакуумі. Вони виростають у культурі, де жінок постійно порівнюють, обмежують і змушують конкурувати навіть у межах родини. Де любов до себе не підтримується, а критикується.
Але важливо не романтизувати біль: те, що мама діяла з травми, не означає, що це не ранить. І не означає, що це потрібно терпіти чи виправдовувати.
У цьому місці з’являється інша можливість-перестати шукати «чому вона мене не любила» і почати повертати собі право на інший досвід. Вчитися давати собі те, чого не було: підтримку, м’якість, визнання.
І іноді найчесніша відповідь звучить так: вона любила так, як могла. Але це не завжди було схоже на любов, якої ти потребувала.

вчора давала супервізію на роботу і задумалась як підібрати найкращу метафору для роботи терапевта і сьогодні мені прийшла думка що іноді наша робота схожа на англійського пойнтера або деякі види мисливських порід собак. Pointer від слова to point-сигналізувати або вказувати на місце, де ховається здобич і собаки завмирають, вказуючи на це місце мисливцю. Незважаючи на свою енергійність, у момент стійки пойнтери демонструють надзвичайний спокій та зосередженість. Для мене це щось і про терапію, де мисливець-це клієнт, який може не знати де його травма або не приділяти цьому увагу. Робота терапевта в такі моменти може бути підсвічення або повернення почутого в іншій формі для зони усвідомлення клієнта і робити з цим щось чи ні залежить від ресурсів, готовності та іншого але це вже наступний крок, який може зайняти певний час.
#супервізійне

Гештальт-терапія давно вийшла за межі «стільця навпроти» і фрази «будь тут і зараз». Але більшість людей знають лише поверхневий шар. Ось що насправді відбувається всередині цього підходу.
1. КОНТАКТ
Тут лікує не інсайт, а контакт
У гештальті головним інструментом є не аналіз, не техніка і не пояснення. Це жива зустріч між терапевтом і клієнтом. Те, що відбувається між двома людьми прямо зараз — і є терапевтичним. Терапевт не нейтральний дзеркальний екран, а жива людина, яка присутня повністю.
2 .ТІЛО
Гештальт — це тілесна терапія
Стиснуті плечі, затримане дихання, ледь помітна посмішка — все це є матеріалом для роботи. Гештальт-терапевт слідкує за тілом не менше, ніж за словами. Тіло не бреше, і часто говорить швидше, ніж розум встигає придумати пояснення.
3.НЕЗАВЕРШЕНІСТЬ
«Незакритий гештальт» — це не метафора
Незавершені ситуації справді продовжують жити в психіці й тягнуть енергію. Але завершення-це не обов'язково примирення чи прощення. Іноді це просто визнати, що щось було, дозволити собі відчути те, що тоді не можна було відчути. Цього достатньо.
4.ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
«Відповідальність» тут означає не «вина»
Один із ключових принципів — усвідомлювати свій вибір. Але це не про самозвинувачення. Це про здатність відповідати за власне життя — вибирати, що робити з тим, що трапилося, навіть якщо ти не вибирав саму ситуацію. Це дає силу, а не тягар.
5.ДІАЛОГ
«Порожній стілець» — це не вправа для всіх
Цю техніку часто показують у фільмах і постах. Але насправді вона використовується далеко не завжди. Гештальт — це перш за все діалог у живому контакті, а не набір вправ. Стілець — лише один із способів зустрітися зі собою.
6.ФЕНОМЕНОЛОГІЯ
Терапевт не інтерпретує-він питає
На відміну від психоаналізу, гештальт-терапевт уникає трактувань «що це насправді означає». Натомість він запитує: «Що ти зараз помічаєш? Що відчуває тіло? Що відбувається?» Людина сама відкриває власний смисл — не отримує готову відповідь.
7.ОПІР
Опір — не ворог, а мудрість
У гештальті «опір» — не перешкода, яку треба зламати. Це спосіб, яким людина колись захистила себе. Терапевт не бореться з ним, а з цікавістю досліджує: що за ним стоїть, яку функцію він виконує, чи актуальний він досі.
Гештальт — не про те, щоб «прожити і відпустити». Це про те, щоб нарешті дозволити собі бути там, де ти є. Повністю. Прямо зараз.
Гештальт-терапія складніша і глибша, ніж її образ у соцмережах. Це філософія присутності, де головне — жива зустріч із собою та іншим, а не набір технік для «опрацювання травм». І саме тому вона продовжує змінювати людей навіть після десятиліть існування.

Згідно з систематичним оглядом, опублікованим у журналі Frontiers in Psychiatry у 2019 році, існує стійкий та клінічно значущий зв'язок між розладами харчової поведінки (РХП), розладами аутистичного спектра (РАС) та синдромом дефіциту уваги та гіперактивності (РДУГ).
📊 Дослідження показало, що в середньому 4.7% пацієнтів з діагнозом анорексії, булімії або компульсивного переїдання мають також діагноз аутизму, що значно перевищує показник у загальній популяції, який становить лише 1.7%. Найтісніший зв'язок виявлений між аутизмом та анорексією, особливо її рестриктивним типом. Водночас поширеність РДУГ серед пацієнтів із РХП коливається від 1.6% до 18%, причому РДУГ значно частіше діагностується при булімії та очисному підтипі анорексії, ніж при класичній рестриктивній формі.
Якщо дивитися на зворотний зв'язок, то дослідження показують, що жінки з діагнозом РДУГ мають довічний ризик розвитку розладу харчової поведінки на рівні до 21.8%, що є надзвичайно високим показником. Автори огляду пояснюють це перекриття трьома основними механізмами.
✔️По-перше, це спільні когнітивні патерни: для анорексії та аутизму характерна так звана слабка центральна когеренція – схильність бачити деталі, а не загальну картину, ригідність мислення та труднощі з соціальним пізнанням, тоді як для булімії та РДУГ спільною рисою є імпульсивність та порушення в системі винагороди мозку.
✔️По-друге, значну роль відіграють спільні супутні стани, зокрема депресія, тривожні розлади та обсесивно-компульсивні риси, які часто супроводжують усі три групи розладів і можуть створювати ілюзію прямого зв'язку там, де насправді працює спільний коморбідний фон.
✔️По-третє, автори припускають, що РАС та РДУГ можуть виступати як нейророзвиткові фактори вразливості: вони діагностуються в дитинстві та створюють певне підґрунтя, а пубертатний період із його гормональними змінами, соціальним тиском та стресом стає пусковим гачком для маніфестації РХП у підлітковому віці.
🔹Важливо зазначити, що автори огляду закликають до обережності: не кожен пацієнт із РХП має РАС або РДУГ та багато спільних симптомів, таких як соціальна ізоляція або труднощі з концентрацією, можуть бути вторинними наслідками недоїдання, депресії чи хронічного стресу. Тому ключовим є проведення ретельної диференційної діагностики з використанням валідних інструментів. Для практичної роботи це означає, що пацієнти з анорексією, які демонструють виражену ригідність, стереотипії, соціальну наївність або труднощі з розумінням метафор та соціальних ситуацій, потребують скринінгу на РАС. Пацієнти з булімією або очисною анорексією, які скаржаться на імпульсивні вчинки, хаотичність, труднощі з плануванням та увагою, потребують скринінгу на РДУГ. Стандартна когнітивно-поведінкова терапія може бути недостатньо ефективною без адаптації до нейророзвиткових особливостей пацієнта, наприклад, без урахування потреби в чітких структурах при аутизмі або без компенсації труднощів з утриманням уваги при РДУГ. Для пацієнтів та їхніх родин це означає: якщо ви або ваша близька людина отримали діагноз РХП, але при цьому з дитинства відчували себе «не такими, як усі» – надмірно зацикленими на деталях, соціально незграбними, уникаючими змін, або навпаки – дуже імпульсивними, неуважними, такими, що не встигали за шкільною програмою через хаос в голові, варто обговорити з психіатром можливість додаткового обстеження на РАС або РДУГ. Це не змінює основний діагноз, але дозволяє підібрати більш точну та персоналізовану стратегію терапії та підтримки.
✔️Національна асоціація лікарів та психологів наголошує про важливість не ігнорувати цей зв'язок та інтегрувати знання про нейророзвиткову коморбідність у щоденну клінічну практику, адже розлади харчової поведінки рідко бувають «просто харчовою поведінкою» – часто за ними стоять особливості роботи мозку, закладені з самого дитинства.

Докази терапевтичного потенціалу груп підтримки походять від найрізноманітніших категорій тих, хто пережив насильство. У ході одного соціологічного опитування жінки, які зазнали домашнього насильства, оцінили групи підтримки як найефективніший із усіх ресурсів допомоги. Психіатри Джон Уокер і Джеймс Неш, які працюють з ветеранами, повідомляють, що багато їхніх пацієнтів, які погано прогресували в індивідуальній психотерапії, буквально розквітали в групі: індивідуальним почуттям відрази та ізоляції протидіяло групове товариство та братерство. Яель Даніелі стверджує, що прогноз відновлення для тих, хто пережив Голокост, був набагато оптимістичнішим, коли основною формою терапії була участь у групі, а не індивідуальний курс. Аналогічним чином Річард Молліка повідомляє про поліпшення результатів після включення в його програму для біженців з Південно-Східної Азії груп підтримки тих, хто вижив.
Хоча групова робота для людей, які пережили травматичний досвід хороша ідея в теорії, на практиці швидко стає очевидним, що організація успішної групи -справа непроста. Так, групи,
що дають надію на початку шляху, можуть розпастися через взаємні образи, які заподіяли біль і розчарування всім учасникам або учасницям. Деструктивний потенціал групи дорівнює її терапевтичному потенціалу. Роль ведучих у групі пов’язана з ризиком безвідповідального використання влади. Конфлікти, що спалахують між учасниками або учасницями, можуть відтворювати динаміку травмуючої події коли учасники чи учасниці несвідомо беруть на себе ролі злочинця, спільника, стороннього спостерігача, жертви та рятівника.
Такі конфлікти можуть завдавати шкоди окремим учасникам/учасницям і призвести до розпаду групи. Щоб бути успішною, вона повинна мати чітке розуміння свого терапевтичного завдання та структуру, яка адекватно забезпечує всіх учасників/учасниць захистом від небезпеки відтворення травми. Хоча групи можуть сильно варіюватися за складом і структурою, ці базові умови повинні дотримуватися без винятків.
Джудіт Герман

Усі вже вивчили, що відносини це праця. Але не всі ще зрозуміли що саме є працею.

Терпіти – це не праця.
Говорити – ось праця.
Запитувати якщо щось неясно, просити якщо чогось не вистачає, зупиняти якщо щось не подобається, зізнаватись і дякувати якщо щось подобається, вибачатися якщо щось завдало партнеру біль.

Іноді, перш ніж щось сказати іншому доводиться гарненько розпитати самого себе - і не всі справляються з цим завданням без співрозмовника: друга, партнера, психотерапевта. Багато хто з нас дуже добре навчений брехати самому собі і приховувати себе від самого себе.
жарт про доступ до голови на правах адміністратора

Це важка праця на кожному етапі - і всередині себе, і всередині пари.
Але терпіння та мовчання вбивають стосунки не менш ефективно, ніж образи та використання.
Дарʼя Лапонова

У стародавньому Криті цар Мінос мав таємницю, яку не міг знищити.

Його син, народжений через прокляття богів - наполовину людина, наполовину бик, Мінотавр був чудовиськом, надто ганебним, щоби його бачили інші та надто небезпечним, щоби жити на волі.

Тож Мінос зробив те, що більшість людей робить з тим, з чим вони не можуть змиритися - побудував навколо нього лабіринт.

Сховавши його в темряві, Мінос сподівався, що ніхто і ніколи про це не дізнається.

Водночас, позаяк Мінотавр потребував їжі, щороку чотирнадцять юних і невинних душ відправляли в лабіринт у якості жертви.

Не для того, щоби вшанувати богів. А щоби наситити істоту, з якою Мінос відмовився мати справу.

Поки не прийшов Тезей.

У нього не було карти лабіринту і жодних обладунків.

Лише одна нитка, прив'язана біля входу, подарована йому Аріадною, щоби не заблукати.

Він пішов у темряву, зустрівся з чудовиськом і убив його, а завдяки нитці - повернувся {хоча згодом не зовсім по-геройськи, утік від Аріадни, коли вона спала, але історія не про це}.

3000 років потому Карл Юнг прочитав цей міф і розпізнав дещо містке.

Він назвав це Тінню.

Тінь — це все, на що ви відмовлялися дивитися в собі.

Гнів, який ви поховали.
Горе, яке ви ніколи не переробляли.
Схильності, які вас налякали.

Частини особистості заховані у глибинах психіки через те, що створювали дискомфорт.

Не маючи волі їх знищити - люди будують навколо них лабіринти.

І, як Мінотавр, вони залишилися та зростали у темряві живлячись "невинними думками" та контролюючи життя на рівні не- або підсвідомості.

Юнг писав: «Доки ти не зробиш несвідоме свідомим, воно керуватиме твоїм життям, і ти називатимеш це долею».

Лабіринт — це не місце, а стан душі, побудований коридор за коридором, щоразу, коли ти обираєш комфорт замість правди.

Нитка Аріадни — це психологічна допомога, яка забезпечить успішне повернення навіть тоді, коли доведеться спуститися в те, що тебе найбільше лякає.

А Тезей - це, можливо, твоє нове я ☝️

Робота з тінню — це не про те, щоби стати темним. Вона про те, щоби принести світло в те, що завжди було, але на конче повинно залишатися назавжди.

Зустрінь свого Мінотавра.
Нитка поверне тебе назад.

Простір Психологів 2.0