Щоб розпочати підготовку до професії гештальт-терапевта (це точно не про «стань психологом за 3 тижні»😉), потрібно навчитися спочатку жити із внутрішньою згодою по відношенню до своїх дій та буття тут і зараз. 1 ступінь підготовки - це саме таке місце, де можна цікаво і безпечно це дослідити у колі однодумців.
Тому запрошуємо розпочати з нами - ми підкажемо як🙌
Деталі за посиланням:

https://www.facebook.com/share/1CXMUQPszn/?mibextid=wwXIfr

«Сексуальне існування»
за Сімоною де Бовуар
Вульва вперше входить до філософії разом з книгою «Друга стать». Завдяки Сартру сексуальність отримала статус категорії думки. Опублікована в 1943 році, книга «Буття і ніщо» пролила світло на досі ніким не досліджуваний взаємозвʼязок між сексуальністю та існуванням. «Філософи-екзистенціалісти, - пише Сартр, - не вважали за свій обовʼязок перейматися сексуальністю. Зокрема Гайдеґґер не зробив на неї ані найменшого натяку у своєму екзистенційному аналізі, тож його "Dasein" видається нам немов асексуальним. Звісно, можна й справді вважати, що специфікація на "чоловіче" і "жіноче" - випадкова риса "людської-реальності"; звісно, можна стверджувати, що проблема статевої диференціації не має нічого спільного із проблемою Екзистенції (Existenz), бо чоловік, як і жінка, "існує"- ні більше, ні менше. Такі причини абсолютно непереконливі.

Сартр присвячує бажанню багато довгих сторінок, побіжно згадуючи «ерекцію пеніса та клітора» і стверджуючи, що сексуальність є «необхідною структурою буття-для-себе-для-іншого», вона далека від «випадкової акциденції».
Хоч Бовуар високо оцінює ці напрацюван-
ня як значний крок вперед, однак вона не втрачає нагоди виявити серозну проблему: як запобігти тому, аби ця концептуалізація сексуальності зрештою не завершилася втратою тілесності? Доказом цього є те, що в концепції Сартра сексуальність - ніщо інше, як нова версія гегелівської діалектики, відомої як діалектика пана і раба. Читання Мерло-Понті посилює цю підозру. У праці «Феноменологія сприйняття» він також вписує сексуальність у сферу боротьби. «Сором та безсоромність, - пише він про оголеність в сексуальному акті, - отримують місце в діалектиці мого я і я іншого - в діалектиці пана та раба»
Як розуміти такі висловлювання? Навіть утверджуючи важливість сексуальності, філо-софи-екзистенціалісти розглядають її як вираження певної дилеми. Дилеми свободи та ба жання. «Людина не може бути то вільною, то рабом: вона повністю й завжди вільна або ж її нема взагалі»- стверджує Сартр. Проблема полягає в тому, що бажання знову повертає необхідність абсолютної свободи існування. Бажання, як показав Гегель, обовʼязково відчужувальне. Воно завжди прагне до привласнення іншого, оречев-лення, поглинання і знищення. «... не досить, - пише Сартр, - щоб неспокій породжував втілення іншого, бо бажання є бажанням привласнити ту втілену свідомість. Тож бажання продовжується природно не пестощами, а діями хапання і проникнення»
Бовуар швидко зрозуміла, що хоча, теоретично, Інший стосується обох статей, у цій грі бажання жінка частіше є рабом, ніж паном. Ба більше, вона - рабиня, котра викликає огиду і жах.
«Непристойність жіночого статевого органу - це непристойність усього того, що світить пусткою, це заклик до буття, як, зрештою, й усі діри; в собі жінка прикликає чужу плоть, що має перетворити її на повноту буття через проникнення і розчинення. І навпаки, жінка відчуває свій стан як заклик - саме тому, що вона "з діркою"»
На противагу подібним висловам, Бовуар здійснює вирішальний крок, який полягає у перенесенні феноменологічно-екзистенційного дослідження сексуальності - підходів Сартра і Мерло-Понті - у бік «філософії сексуального існування», філософії пережитої сексуально-сті, яка глибоко переоцінює питання тіла, котре бажає. Бовуар не відмовляється від феномено-логії, - точного опису істот і речей не такими, якими вони є, а такими, якими вони здаються, - а трансформує її. Що таке сексуальність, неможливо зрозуміти без того, аби спершу не побачити, що вона також - феномен, маніфестація. Статевість, сексуація sexuation - те, що сьогодні ми назвали би формуванням гендеру, - не настає раз і назавжди, а розгортається впродовж всього життя в низці послідовних проявів тіла перед самим собою та перед іншими. Немає статевого тіла, є втілення статі.
Втім це не може бути однаково для двох статей, що в жодному разі не передбачає боротьбу не на життя, а на смерть. Звичайно, Бовуар не деконструювала гендерну бінарність, але використовувала її як інструмент опору - опору все ще занадто одноманітній чоловічій концепції Іншого.

«Як ми вже зазначали, людська самосвідомість обовʼязково передбачає наявність Іншого;людина сприймає світ крізь призму дуалізму !...
А проте, оскільки жінка відрізняється од чоловіка, котрий розглядає себе як одне, вона відповідно опиняється в категорії Іншого. Поняття Іншого включає жінку»- пише вона.
Катрін Мелуа

У період німецьких бомбардувань 1940-1941 років Мелані Кляйн залишалася в Лондоні і продовжувала приймати пацієнтів у своїй квартирі, навіть коли сипалися бомби.

Завдяки спогадам її учнів і листам того часу ми можемо уявити собі деякі дуже показові сцени:

«Поки тривала сесія, бомби падали дуже близько. Пані Кляйн не зупинилася. Тільки коли дівчинка почала плакати, вона спокійно сказала дитині: «Бачиш, світ зовні теж сердиться. Але тут ми можемо разом розібратися в тому, що відбувається всередині тебе»» (Spillius, 1988).

Для Кляйн бомбардування було не просто зовнішньою подією, а конкретною репрезентацією внутрішньої тривоги переслідування:

«Страхи дітей під час війни роблять видимим те, що постійно відбувається в їхньому внутрішньому світі» (Klein, 1940).

Віннікотт, будучи лікарем і психоаналітиком, брав безпосередню участь у програмах евакуації лондонських дітей.

У листі 1940 року він пише: «Щоночі бомби можуть зруйнувати будинок. Але якщо дитина відчуває, що мати знає про її існування, вона може вижити навіть за відсутності стін» (лист до Клер Бріттон, Winnicott, 1987).

Як зазначає Боргоньо (Borgogno, 2004), Віннікотт перетворив власну вразливість на своєрідну живу присутність, здатну підтримувати мислення іншого навіть в умовах хаосу.

Коли аналітик здатний утримувати аналітичну позицію, спираючись, зокрема, на допомогу своїх пацієнтів, останні можуть відчувати себе контейнованими навіть поза зустрічами.

Як підкреслює Емануель Берман (Berman, 1999), «аналітик більше не може робити вигляд, що знаходиться за межами історії, він повинен взяти на себе відповідальність за те, щоб бути в ній разом з пацієнтом».

Можливо, вразливість, яка аж ніяк не є слабкістю, є найбільш справжньою формою аналітичної присутності: мислячою раною, здатною трансформувати страх у спільне мислення і сновидіння, навіть коли світ навколо, здається, руйнується.

Під редакцією Луки Ніколі. Горіти разом: близькість, істина і вразливість в сучасному італійському психоаналізі.
(Клінічний психоаналіз)

P.s. Впізнали цих чудових леді та фрау на фото?

трохи оновлю список лекцій, запис яких можна придбати:

1.Розлад дефіциту уваги з гіперактивністю у дорослих(60хв)
2.Розлад аутистичного спектру у дорослих(60хв)
3. Сексологічні розлади у клінічній практиці (180хв)
4.Процес-аналіз(60хв)
5.Позитивне/негативне та еротичне перенесення у клієнт-терапевтичних стосунках(з Anna Oleynik) 120хв
6.Межовий розлад особистості: діагностика та стратегії роботи(з Anna Oleynik) 120хв
7. БАР-біполярний афективний розлад (діагностика та терапевтичні стратегії) з Олена Єзерова 120хв
8. РАС та РДУГ(AuDHD)у жінок 60хв
по всім питанням пишіть в особисті 📩

«Особливості ціноутворення на психологічних платформах»

(Дисклеймер. Цей пост не має на меті обговорювати ціноутворення колег або «топити» за чи проти психологічних платформ — тому в тексті немає жодної назви. Але саме платформи зараз так чи інакше впливають на сприйняття психотерапевтів, і я хочу пояснити кілька моментів, які варто знати, якщо ви обираєте собі спеціаліста з ментального здоров'я).

Нещодавно бачила пост зі скрінами цін психотерапевтів на одній із платформ. Автор поста був (чи була, не пам'ятаю вже) відверто шокований тарифами — деякі доходили до 7,5 тис. грн за годину. Шокуватись не доведеться, якщо знати дві речі — психотерапевт з платформи не отримує подекуди і половини вказаної суми. Це перше.

А друге: психологічні платформи — це передусім бізнес. Вони існують для заробітку його засновників, а не для допомоги людям (виняток — окремі проєкти, що реалізуються за грантові кошти). Варто розуміти, що самі платформи часто створюються не фахівцями з психотерапії, а людьми з ІТ, маркетингу чи інвестицій, які мають ресурси для запуску такого продукту, але при цьому максимально далекі від психотерапії. Покладу в комантарях посилання на пост, в заголовку якого слова "МЕНТАЛЬНЕ ЗДОРОВʼЯ, БІЗНЕС І ВЕЛИКІ ГРОШІ" — абсолютно не іронія.

✔️Націнка на тариф, або клієнт платить тричі

Якщо дивитися максимально чесно, то модель тут дуже проста: це той самий бізнес із перепродажу, тільки замість товару продається послуга. Платформа умовно «закуповує» послугу психотерапевта за його тарифом і перепродає її клієнтові з націнкою.

Деякий час націнки були помірними. Але конкуренція між платформами зростає, а кількість клієнтів — ресурс обмежений. Якщо немає можливості різко збільшити аудиторію, бізнес починає збільшувати маржу. Це логіка масштабування.

Зараз на багатьох платформах націнка на послугу психотерапевта становить приблизно від 45% до 65%. Якщо десь є інші цифри — буде цікаво побачити їх у коментарях.

Крім того, деякі платформи встановлюють додаткову комісію для клієнта (інколи до 15%). Вона просто включається у вартість сесії, і клієнт часто навіть не знає, що її платить. Не питайте мене, яка тут логіка. Так, в деяких випадках клієнт платить знов... і знов. Ось вам і турбота.

Ну а в результаті виходить проста арифметика: щоб терапевт отримав приблизно 800–1500 грн за сесію, на платформі ця сесія може коштувати 2500–3000 грн і більше. А навіть якщо терапевт встановить мінімальну можливу суму, платформа все одно докине комісію.

✔️Хто платить податки?

Далі — податки. На платформах психотерапевти зазвичай працюють як ФОП. Деякі платформи утримують свою комісію і перераховують терапевту вже «чисту» суму. Інші ж проводять всю оплату через ФОП психотерапевта і вимагають від нього самостійно сплачувати комісію. Так, ви не помилились — терапевту треба буде заплатити податок і за себе, і за платформу. І тоді в сухому залишку терапевту може залишатися близько 14% від суми, яку сплатив клієнт.

✔️KPI психотерапії

Ще один момент стосовно бізнес-аспекту платформ. Деякі з них встановлюють KPI для спеціалістів. Це стосується не тільки кількості клієнтів або сесій, але й тривалості терапії з кожним клієнтом. Рейтинг терапевта може залежати від того, наскільки добре він «конвертує» перше звернення в чаті у реальні сесії і як довго клієнт залишається в терапії.

Іншими словами, якщо ви звернулися з одним конкретним запитом і вирішили його за одну сесію, це може негативно вплинути на рейтинг спеціаліста. Тому спеціалісту прямо кажуть, що швидко допомагати — не вигідно. Одним зі способів вмотивувати терапевта заохотити клієнта прийти ще раз, є така умова як 100% комісія з першої сесіїї. Клієнт платить, платформа забирає все, терапевт не отримує нічого.

✔️Конфіденційність і хто оплачує супервізії

Про економіку поговорили, давайте пару ліричних моментів. Деякі платформи використовують запис сесій або аналіз розмов за допомогою ШІ. Мета цих записів — начебто безпека клієнта, але насправді вони аналізують чи не надто швидко терапевт розбирається з проблемами клієнта, і чи не час вказати такому спеціалісту на дверь.

Бо його місце швидко займе інший, конкуренція на платформах вітається, а "неугодні" блокуються. Але головне, що це ставить під питання принцип конфіденційності, який у терапії має працювати в обидва боки — і для клієнта, і для терапевта.

Другий ліричний момент: на платформах часто пишуть: «Наші спеціалісти проходять особисту терапію, мають супервізію та постійно підвищують кваліфікацію». Це створює враження, ніби платформа забезпечує ці процеси. Насправді ж усе це оплачує сам терапевт. І ці витрати природно закладаються у його тариф.

Про нові вимоги до кваліфікації терапевтів і вартості їх виконання (як з точки зору грошей, так і часу) можна говорити в окремому пості. Плюс ще одна невеличка ремарка: ви коли-небудь цікавилися тим, коли терапевт міг в останнє дозволити собі відпустку?

✔️ Висновки

Звісно, платформи вкладають гроші в маркетинг, рекламу, технічну підтримку, адміністративні процеси. Це нормальні витрати для будь-якого бізнесу, і вони мають окуповуватися.

Але важливо пам’ятати: це великі бізнес-системи, що працюють за правилами інвестицій і прибутку. Умови співпраці можуть змінюватися в односторонньому порядку, і окремий терапевт майже не має можливості впливати на ці правила. При цьому професійних організацій, які реально захищали б інтереси психотерапевтів, фактично не існує. Тому кожен виживає в цій системі як може. Нічого особистого — просто бізнес.

Питання до отримувачів послуг — як вам ця інформація і чи вплинула вона на ваше сприйняття оплати праці психотерапевта?

Питання до колег — як вам такі умови на платформах? І як вам взагалі із тим, що спеціалісти з ментального здоров'я в Україні зараз в максимального невигідному становищі?
Ilona Morhan

Люди займають місце в усіх сенсах цього слова.
Їхні речі, звички і зайняття, слова і дії, плани і потреби. Але якщо казати про життєвий простір - то в основному речі і потреби.

Я бувала в домівках які, після від'їзду дітей, нагадували порожню шкаралупу у закинутому гнізді. Без іграшок, роліків-вєліків, дивних постерів і тарілок з засохшими яблучними недогризками, батьківське житло перетворювалося на аскетичний простір людей, які просто чекають коли все скінчиться.
Іноді простір ставав таким зі зникненням партнер(ки)а, довкола якого(ї) було побудовано "справжнє" життя.

На щастя мої батьки влаштовані інакше. У них довго не було власної домівки, та вони дбайливо збирали різні штуки "на потім". Гамузом ці штуки не пасували одна до одної, але дивним чином склалися в доволі затишний простір по типу будиночка Уізлі. Затишний - якщо вам подобаються будиночки Уізлі. Я, наприклад, не маю нічого проти, але особисто у мене білі стіни, мінімум полиць і взагалі меблів, а за затишок відповідають лише кімнатні рослини і трошки картин (хотілося б більше).

Мені ніколи не розповідали "тут немає нічого твого", але коли я виросла і пішла, забравши все своє, порожнє місце швидко затягнулося.

Я можу описувати це словами з різним забарвленням, та будинок моїх батьків який завгодно тільки не порожній.

Чому я вважаю що це мені на щастя - тому що ми схильні дуже сильно недооцінювати силу батьківського прикладу. Те, як наші дорослі живуть, для нас маленьких - найпереконливіша демонстрація як має виглядати доросле життя. Те, як вони ставляться одне до одного - закріплення ідеї що саме так виглядає любов і сімейне життя. Те, як вони дбають чи не дбають про себе - важкозгладима інструкція як ми маємо ставитись до себе у дорослому віці.
І, як би добре людина не піклувалася про власних дітей, якщо вона нещасна у шлюбі, невдоволена на роботі і закидає порожнечу вільного часу якимось сміттям - саме це "полізе" в дитини, коли та доросте до потрібного віку.

наліпка "терапія всім нам в поміч"

Я вдячна батькам за цей конкретний приклад: жити своїм життям, розвивати свої хоббі, прикрашати і облаштовувати свій дім і вільний час відповідно до своїх смаків і потреб, а не довкола вівтаря служіння дітям або предкам, або якійсь неживій меті типу заробляння грошей заради заробляння грошей. Особливо, канєшна, мамі, бо її не спиняли ні робочий графік, ні татові підсміювання, ні коментарі, що це не по віку порядній сорокарічній старушкі скакати на тренуваннях по кунг-фу разом з підлітками.

Я вважаю, що саме завдяки маминому прикладу я ніколи не опинялась у тотальній порожнечі, коли щось велике в моєму житті закінчувалося. І завдяки їй моя дитина гарантована від того, що я полізу проживати її життя, бо не маю свого.
Маю.
Дарʼя Лапонова

Матерям із МРО потрібно вказувати на межу між ними самими та їхніми дітьми. Висловлювання про себе від першої особи підтверджують окремішність особистості й подібні до лінії, проведеної на піску.
Еллен сказала: «Ти мене навіть не запитала, чи потрібні мені ці квіти в саду! Можливо, ти хотіла допомогти, але мене це дратує». Вказівка на те, що «це твоє, а це моє», встановлює огорожу для обох сторін. Для того, щоб підтримувати право власності на свою самость, необхідно розмежувати територію.
«Королева» вважає, що діти поділяють її інтереси, смаки та цінності. Вона буде правити, доки не будуть встановлені межі. Дорослим дітям необхідно позначати свої межі, не приписуючи поведінці матері неблаговидних мотивів. «Королева», швидше за все, доброзичливо відреагує на зауваження, якщо її поведінці приписувати благовидні або нейтральні мотиви.
Незважаючи на те, що мати Еллен уїдливо кинула: «Ти ніколи не цінуєш те, що я роблю!», — дочка відповіла коротко: «Це неправда». Дорослі діти повинні стверджувати своє відокремлення від «матері-королеви» незалежно від того, як вона на це реагує.
«У неї є безліч способів, як вивести мене з себе. Я ніколи не розповідаю їй про свої почуття та думки, бо не хочу, щоб вона знала, яка я насправді. Це єдиний спосіб для мене здобути хоч трохи самостійності».
Дж. Гандерсон попереджав, що люди з межовим розладом часто вдаються до маніпуляцій, щоб підпорядкувати інших своїм потребам Gunderson, 1984. Еллен заплуталася в пастках, розставлених матір'ю. Коли вони з чоловіком тільки одружилися, її мати запропонувала купити їм будинок. Після того, як Еллен з'ясувала, що мати зібралася переїхати жити до них, вона відхилила цю пропозицію. «Королева» здатна заманити своїх дітей у пастку, призначену не тільки для них, але й для їхніх подружжя.
Нав'язливість «королеви» необхідно обмежувати, її жадібність — стримувати, а гнів — терпіти.

Незалежно від того, наскільки зрозуміло й обережно дитина висловлюватиме свої потреби, «королева», можливо, не зможе адекватно на це зреагувати. Мета полягає не в тому, щоб змінити «королеву», а в тому, щоб змінити свою поведінку стосовно неї.
Не виключено, що «мати-королева» проживе все життя, дивлячись на своє відображення в дзеркалі. Її дітям, отже, потрібно знайти собі власне дзеркало. Еллен прожила перші тридцять років свого життя в тіні матері. Маргарет Літтл якось сказала, що психоаналітик — це живе дзеркало Little, 1993. Пройшовши через аналітичну терапію, діти «королеви» зможуть побачити своє відображення в очах аналітика і, таким чином, визнати та виплекати свою самость. В іншому випадку, як показує Дж.Мастерсон, «життя, прожите в спробах захистити фальшиву самость від внутрішньої порожнечі, закінчується справжньою порожнечею» (Masterson, 1988, с. 72). Терапія дозволяє відкрити свободу і щастям бути самим собою.
Крістін Енн Лоусон

скільки постів про те, як вибрати психотерапевта на пиши, а все одно кожен раз спільнота дивується що ваша психотерапевтка неадекватна, тому напамʼятаю😁
🚩не може надати диплом про вищу психологічну освіту(тільки сертифікати про закінчені курси і це не обовʼязково 2-3 місячні), бажано ще надати диплом в любому основному психотерапевтичному методі
🚩виставляє в соцмережах розбори реальних кейсів для реклами
🚩вимагає відгуки на свою роботу
🚩не належить до жодної професійної спільноти

п.с. щоб працювати з сексологічними запитами не обовʼязково мають бути напівоголені фото спеціалістки в профілі

публікувати тут відео?

Драма людей з межовою організацією особистості - в тому, що їм дуже потрібно, аби їх терпіли. Але вони роблять все, аби їх послали подалі. І їх посилають. “Межовики” (чи “пограничники”) - їх ще так називають - страждають від цього найбільше.

І не стільки через відторгнення й покинутість, хоча це теж дуже болюче. Але більше від того, що саме стабільні стосунки й дозволяють подолати таку психічну специфіку.

Саме в таких стосунках можливо побачити, що світ не чорно-білий. Що можна жити без максималізму та ідеалізації. Що те, що відбувається з незрозумілими переживаннями, можна назвати й зрозуміти, відповідно - контролювати.

Бо це в свій час було задачею батьків - допомогти малій дитині опанувати афекти й опанувати реальність. Але ті не допомогли. Навпаки, схоже, психічно травмували дитину, через що в тої особистісний розвиток зупинився - ресурси психіки пішли на справляння з травмами й наслідками цієї специфіки.

У таких батьків не вистачило терпіння, аби прийняти дитину, як вона є. Та ще й з незрозумілими емоційними спалахами. Істерики, вередування, а особливо - гніву. Вони по-різному відгороджувалися від дитини в такі моменти, а деякі навіть і карали. Тому ці спалахи так і залишилися для дитини непізнаними й неоформленими, і вони її з тих пір так і розривають зсередини, забираючи всі сили й псуючи стосунки зі світом.

В стосунках з “межовиками” дуже непросто. Спочатку вони захоплюються вами, ідеалізують. І це дуже спокушує. Але в якийсь момент можна несподівано й незрозуміло від чого розсваритися - і в ненависть до вас “межовики” вкладуть всю свою душу. Якщо вийшов за межі їхнього чорно-білого сприйняття, якщо розчарував, бо не витримав перевірки на ідеалізацію - ви вже найлютіший ворог.

І в психотерапії з ними особливо складно. Взаємодіяти з ними - як ходити по мінному полю. Необережна інтервенція, нехай це найтепліший сердечний відгук - і ще тиждень тому найприємніша людина обертається на суцільну злість. Яка вколить. Яка знецінить. Яка обдасть презирством.

Тому тут психотерапевту потрібна емоційна стійкість. Розуміння, що всі ці випади - не особисто до нього, а просто по єству. Але головне - терпіння. А воно береться від найголовнішого - любові. Якщо психотерапевту недостатньо власної стійкості й любові - не варто йому працювати з “межовиками”. Тільки раниться сам і ще сильніше вкоренить відчай у клієнта. А якщо достатньо, то все одно потрібно розраховувати свої сили. Це є важливим обмеженням, яке варто брати до уваги

А це - “Голова VI” Френсіса Бекона, що, як на мене, найкраще ілюструє таку організацію особистості. Так, це ближче до психозу, але й за всіма її афектами лежать психотичні спалахи - ті емоційні прояви, що не змогли бути опановані, бо не були зустріті
Віталій Жданов

Токсичні стосунки з самим собою для багатьох є внутрішньою реальністю, у якій людина стає для себе не підтримкою, а джерелом постійної фрустрації, критики та знецінення. Це не завжди помітно ззовні, адже люди можуть виглядати успішними, соціально адаптованими і турботливими до інших. Але всередині при цьому звучить голос, який постійно оцінює, порівнює і рідко буває задоволеним. Такий внутрішній діалог часто наповнений фразами на кшталт «я недостатньо хороша», «я могла б краще», «це не рахується», «іншим вдається, а я ні». Людина живе з внутрішнім критиком, який не дає права на помилку, відпочинок або слабкість.
Такі стосунки з собою не виникають випадково. Вони формуються дуже рано, у дитинстві, у контакті з важливими дорослими. Особливо значущою тут є фігура мами або того, хто виконував її роль. Якщо мама була емоційно холодною, відстороненою, критичною або не могла проявляти любов у спосіб, який був би зрозумілий і відчутний для дитини, це залишає глибокий слід. Дитина повністю залежить від дорослого і не може поставити під сумнів його поведінку. Для неї небезпечно думати, що мама не любить або не здатна любити. Тому психіка знаходить інше пояснення: «зі мною щось не так», «я недостатньо хороша, щоб мене любили», «мені треба більше старатися».
Так формуються внутрішні паттерни-стійкі способи сприйняття себе і світу. Вони стають своєрідним внутрішним орієнтиром, за яким людина живе вже у дорослому віці. Якщо любов у дитинстві була умовною, залежала від поведінки або досягнень, людина починає вірити, що її цінність також умовна. Вона постійно намагається заслужити прийняття-від інших і від самої себе. Нажаль така внутрішня планка зазвичай недосяжна, тому відчуття «я недостатня» залишається постійно в фоні.
З часом зовнішній голос критики інтеріоризується, тобто стає внутрішнім. Те, що колись говорила мама або інший значущий дорослий, починає звучати всередині як власні думкиі наш внутрішній голос. Навіть якщо цієї людини вже давно немає поруч або її вплив зменшився, внутрішній критик продовжує діяти. Він може маскуватися під раціональність, мотивацію або «здоровий глузд», але його функція залишається такою самою руйнівною: контролювати, знецінювати і не дозволяти розслабитися.
Парадокс полягає в тому, що такі стосунки із собою часто здаються нормою. Вони знайомі, а знайоме психіка сприймає як безпечніше, навіть якщо воно болісне. Людина може не помічати, наскільки жорстко вона до себе ставиться, бо інакше вона просто не звикла. Більше того, іноді виникає страх, що без цього внутрішнього тиску вона втратить контроль, стане лінивою або нічого не досягне.
Зміни в цих стосунках починаються з усвідомлення. Важливо навчитися помічати, як саме звучить внутрішній голос і в які моменти він активується і коно саме нагадує. Поступово можна вчитися розділяти себе і цей голос, розуміючи, що це не вся особистість, а лише частина, яка сформувалася як адаптація до минулого досвіду. Також важливо давати собі право на різні емоції, навіть ті, які раніше здавалися «не важливими» або «недоречними». Це допомагає повернути контакт із власними потребами.
Формування більш підтримуючих стосунків із собою є процесом, який потребує часу і часто відбувається у взаємодії з іншими людьми, наприклад у терапії або в безпечних близьких стосунках. Через новий досвід поступово з’являється інший внутрішній голос, який більш м’який, уважний і приймаючий. Він не зникає одразу і не стає ідеальним, але з часом може зайняти більше місця.
Токсичні стосунки з самим собою не вирок і не характеристика особистості. Це наслідок тих умов, у яких формувалася психіка. І хоча цей внутрішній сценарій може бути дуже стійким, він не є незмінним. Людина здатна поступово будувати інший спосіб бути з собою, той що буде більш живим, підтримуючим і відвертим і саме з цим ми працюємо в терапії.