Крім практичної допомоги у клінічних випадках і навчання новим навичкам, психоаналітична супервізія повинна сприяти зростанню терапевта як самостійного професіонала. Вона покликана допомогти супервізанту визнавати будь-які труднощі, з якими він стикається в роботі, особливо ті, що повторюються, і в той же час підвищувати його впевненість у собі як практикуючого фахівця. Вона повинна ґрунтуватися на природній інтуїції та співчутті і допомагати інтегрувати ці якості в професійну поведінку терапевта. Це дає відчуття безпеки в момент саморозкриття, яке переростає в здатність заспокоїти пацієнта, коли він зізнається в болючих або ганебних аспектах свого внутрішнього світу. Крім того, справжня супервізія створює простір для гри (Aronson, 2000). Супервізія створює можливість для ідентифікації, яка в кінцевому підсумку призведе до створення внутрішнього шаблону для самоконтролю і майбутньої роботи в якості супервізора.
Клінічна робота вимагає як емоційних, так і когнітивних зусиль. Пацієнти іноді виявляють такі аспекти нашої особистості, які можуть здивувати і навіть шокувати нас (наприклад, садистські фантазії, стан трансу, нудьгу, почуття приниження). Важко звикнути до емоційних вимог, що пред'являються до занять психотерапією; більшість навчальних програм, особливо тих, якими керують вчені, що не мають великого клінічного досвіду, не готують студентів до того, наскільки емоційно виснажливою може бути практика (Boyd-Franklin et al., 2015).
Як людина, яка здійснює і наукову, і терапевтичну діяльність, я можу з упевненістю сказати, що в ролі викладача, дослідника або вченого немає нічого навіть віддалено схожого на поглинання інтенсивних, болісних, глибоко інтимних емоцій страждаючої людини протягом 45 або 50 хвилин.
На когнітивному рівні буває важко прийняти те, що навіть коли якийсь конкретний підхід показав свою перевагу на основі середньостатистичних значень, людина, яка сидить навпроти вас, не є середньостатистичною. Будь-який клієнт вимагає адаптації до його унікальної психіки. І навіть коли терапія проводиться вкрай делікатно, більшість клінічних рішень не еквівалентні вибору правильного або неправильного способу допомогти конкретному пацієнту. Іноді клінічний вибір навіть не передбачає питання, що краще, а що гірше. Це, як правило, компроміс, що має як позитивні, так і негативні аспекти для кожного можливого рішення. Спроба встановити терапевтичний контакт передбачає складну комбінацію слухання і розмови конкретного терапевта в конкретний час з конкретним клієнтом. Це артистичний аспект клінічної роботи.
Як і щодо будь-якої навички, набуття компетенцій у психотерапії - це проект на все життя.
Ненсі Мак-Вільямс
Клінічна робота вимагає як емоційних, так і когнітивних зусиль. Пацієнти іноді виявляють такі аспекти нашої особистості, які можуть здивувати і навіть шокувати нас (наприклад, садистські фантазії, стан трансу, нудьгу, почуття приниження). Важко звикнути до емоційних вимог, що пред'являються до занять психотерапією; більшість навчальних програм, особливо тих, якими керують вчені, що не мають великого клінічного досвіду, не готують студентів до того, наскільки емоційно виснажливою може бути практика (Boyd-Franklin et al., 2015).
Як людина, яка здійснює і наукову, і терапевтичну діяльність, я можу з упевненістю сказати, що в ролі викладача, дослідника або вченого немає нічого навіть віддалено схожого на поглинання інтенсивних, болісних, глибоко інтимних емоцій страждаючої людини протягом 45 або 50 хвилин.
На когнітивному рівні буває важко прийняти те, що навіть коли якийсь конкретний підхід показав свою перевагу на основі середньостатистичних значень, людина, яка сидить навпроти вас, не є середньостатистичною. Будь-який клієнт вимагає адаптації до його унікальної психіки. І навіть коли терапія проводиться вкрай делікатно, більшість клінічних рішень не еквівалентні вибору правильного або неправильного способу допомогти конкретному пацієнту. Іноді клінічний вибір навіть не передбачає питання, що краще, а що гірше. Це, як правило, компроміс, що має як позитивні, так і негативні аспекти для кожного можливого рішення. Спроба встановити терапевтичний контакт передбачає складну комбінацію слухання і розмови конкретного терапевта в конкретний час з конкретним клієнтом. Це артистичний аспект клінічної роботи.
Як і щодо будь-якої навички, набуття компетенцій у психотерапії - це проект на все життя.
Ненсі Мак-Вільямс
#ЧитаємоАндреГріна
Ґрін зазначає, що коли мати тримає немовля на руках, вона залишає відбиток своїх рук на тілі дитини, що утворює структуру-обрамлення (framing structure), яка, у її відсутності, містить у собі втрату сприйняття материнського об’єкта та його негативну галюцинацію. Структура-обрамлення є результатом інтерналізації материнського середовища, утвореного материнською турботою. Це «первинна матриця майбутнього катексису».
Здатність до негативної галюцинації матері лежить в основі репрезентації; саме на тлі негативності вписуються майбутні репрезентації об’єкта. Це і є роль негативного у його структуруючій функції. З цієї перспективи негативна галюцинація передує будь-якій теорії репрезентації. Негативна галюцинація створює потенційний простір для репрезентації та інвестування нових об’єктів, а також умови, у яких може відбуватися діяльність мислення і символізації.
Підкреслюючи роль відсутнього іншого в конституції психіки, Ґрін наслідує традицію Віннікотта та Біона. Це відсутність як «проміжна ситуація між присутністю … та втратою».
Це приводить Ґріна до твердження, що
«Психіка – це стосунки між двома тілами, одне з яких відсутнє»
Клінічний психоаналіз не невротичних пацієнтів
Ґрін зазначає, що коли мати тримає немовля на руках, вона залишає відбиток своїх рук на тілі дитини, що утворює структуру-обрамлення (framing structure), яка, у її відсутності, містить у собі втрату сприйняття материнського об’єкта та його негативну галюцинацію. Структура-обрамлення є результатом інтерналізації материнського середовища, утвореного материнською турботою. Це «первинна матриця майбутнього катексису».
Здатність до негативної галюцинації матері лежить в основі репрезентації; саме на тлі негативності вписуються майбутні репрезентації об’єкта. Це і є роль негативного у його структуруючій функції. З цієї перспективи негативна галюцинація передує будь-якій теорії репрезентації. Негативна галюцинація створює потенційний простір для репрезентації та інвестування нових об’єктів, а також умови, у яких може відбуватися діяльність мислення і символізації.
Підкреслюючи роль відсутнього іншого в конституції психіки, Ґрін наслідує традицію Віннікотта та Біона. Це відсутність як «проміжна ситуація між присутністю … та втратою».
Це приводить Ґріна до твердження, що
«Психіка – це стосунки між двома тілами, одне з яких відсутнє»
Клінічний психоаналіз не невротичних пацієнтів
Доповідь 'Свята Галичина: особливості роботи з клієнтами з релігійних сімей'
Як працювати з провиною, соромом і «гріховними» думками, якщо клієнт виріс у середовищі, де релігійні норми мали фанатичний характер та визначали, що «добре» і що «погано»?
На цій доповіді поговоримо про те, як культурно-релігійний контекст впливає на психіку, формування особистості, ставлення до тіла, сексуальності та зустрінемося з інтроектами.
Будемо розбирати типові виклики у терапії з клієнтами з релігійних сімей — від невидимого контролю до почуття сорому та провини.
На доповіді розглянемо релігійну травму та несвідомі послання у сімейних системах;
Вина, гріх і сором як емоційна тріада «святої дитини»; як терапевту залишатися нейтральним і не потрапити у пастку “спасіння клієнта” і що робити у випадках, коли клієнт релігійний, а терапевт ні.
Майя Котельницька (м. Львів) - акредитована психотерапевтка, супервізорка в навчанні(НАГТУ), William Alanson White Institute, Intensive Psychoanalytic Psychotherapy Program
Як працювати з провиною, соромом і «гріховними» думками, якщо клієнт виріс у середовищі, де релігійні норми мали фанатичний характер та визначали, що «добре» і що «погано»?
На цій доповіді поговоримо про те, як культурно-релігійний контекст впливає на психіку, формування особистості, ставлення до тіла, сексуальності та зустрінемося з інтроектами.
Будемо розбирати типові виклики у терапії з клієнтами з релігійних сімей — від невидимого контролю до почуття сорому та провини.
На доповіді розглянемо релігійну травму та несвідомі послання у сімейних системах;
Вина, гріх і сором як емоційна тріада «святої дитини»; як терапевту залишатися нейтральним і не потрапити у пастку “спасіння клієнта” і що робити у випадках, коли клієнт релігійний, а терапевт ні.
Майя Котельницька (м. Львів) - акредитована психотерапевтка, супервізорка в навчанні(НАГТУ), William Alanson White Institute, Intensive Psychoanalytic Psychotherapy Program
У міру дорослішання більшість дівчаток з РАС сприймають себе як «не схожих на інших», можливо, порівнюючи свій профіль із соціальними профілями одноліток. Багато жінок з моєї вибірки, діагноз яким був поставлений багато років по тому, досі переживають це усвідомлення.
Я відчуваю, що у мене інша операційна система, з дуже хорошим емулятором, вбудованим поверх неї. Ті небагато людей, яким я кажу, що у мене аутизм, не вірять цьому. Я можу підлаштовуватися, можу поводитися як інші до певного моменту, але це нічого не говорить про мене. Все це порожні і безглузді дії. (Жінка з аутизмом)
Я прекрасно усвідомлювала, що «інша» і не вписуюся в суспільство, але у мене й не було ніякого бажання вписатися, оскільки я не бачила нічого особливого в тому, щоб бути нейротиповою. Я відчувала себе відкинутою, оскільки мої спроби зблизитися з однолітками часто зазнавали невдачі, і я соромилася себе так само, як, мені здавалося, мої батьки соромляться мене, тому що я дивна. (Жінка з аутизмом)
Сара Хендрікс
Я відчуваю, що у мене інша операційна система, з дуже хорошим емулятором, вбудованим поверх неї. Ті небагато людей, яким я кажу, що у мене аутизм, не вірять цьому. Я можу підлаштовуватися, можу поводитися як інші до певного моменту, але це нічого не говорить про мене. Все це порожні і безглузді дії. (Жінка з аутизмом)
Я прекрасно усвідомлювала, що «інша» і не вписуюся в суспільство, але у мене й не було ніякого бажання вписатися, оскільки я не бачила нічого особливого в тому, щоб бути нейротиповою. Я відчувала себе відкинутою, оскільки мої спроби зблизитися з однолітками часто зазнавали невдачі, і я соромилася себе так само, як, мені здавалося, мої батьки соромляться мене, тому що я дивна. (Жінка з аутизмом)
Сара Хендрікс
Запрошуємо до Навчальної Програми підготовки гештальт-терапевтів. І ступінь
Формат: Онлайн
Прграма буде корисна спеціалістам, що працюють з людьми (НR, психологи, лікарі, керівники, педагоги та ін). Тим, хто хоче усвідомлено увійти в гештальт-підхід, глибше розуміти поведінку та мотивацію людей, розвинути емоційний інтелект, вийти з повторюваних сценаріїв у стосунках і роботі та покращити якість свого життя.
Ця Навчальна Програма не набір технік, а спосіб бачити людину, себе й стосунки живими, цілісними та усвідомленими через досвід індивідуальної та групової терапії, через знайомстві з основними поняттями та концепціями гештальт-підходу.
Теоритична основа: «тут і тепер» як основа змін, філософія цілісності та відповідальності, цикл контакту та способи його переривання, фігура-фон, теорія ментального метаболізму, теорія парадоксальних змін, творче пристосування.
Розклад модулів (180 академічних годин):
23-25 жовтня 2026
18-20 грудня 2026
26-28 лютого 2027
23-25 квітня 2027
18-20 червня 2027
10-12 вересня 2027
Вартість одного модуля (3 дні) 150 євро.
Після закінчення програми І ступеня видається сертифікат участі, який дає право продовжувати навчання на ІІ ступені для отримання кваліфікації гештальт-терапевта.
Сертифікат Національної Асоціації гештальт-терапевтів України (НАГТУ), що відповідає стандартам EAGT (Європейської Асоціації Гештальт Терапії)
Ведучі програми:
Майя Котельницька – акредитована психотерапевтка, супервізорка в навчанні(НАГТУ),
William Alanson White Institute Intensive Psychoanalytic Psychotherapy Program
Катерина Мультан – практичний психолог, акредитований гештальт-терапевт, учасник програми підготовки супервізорів НАГТУ. Спеціалізації: гештальт підхід в роботі з групами, організаційна гештальт-терапія і гештальт коучинг, робота з кризовими станами та травмою у гештальт терапії
Куратор програми – Євген Гончарук
Співбесіда і запис в групу:
+380957237376 – Майя
+380503363820 – Катерина
Формат: Онлайн
Прграма буде корисна спеціалістам, що працюють з людьми (НR, психологи, лікарі, керівники, педагоги та ін). Тим, хто хоче усвідомлено увійти в гештальт-підхід, глибше розуміти поведінку та мотивацію людей, розвинути емоційний інтелект, вийти з повторюваних сценаріїв у стосунках і роботі та покращити якість свого життя.
Ця Навчальна Програма не набір технік, а спосіб бачити людину, себе й стосунки живими, цілісними та усвідомленими через досвід індивідуальної та групової терапії, через знайомстві з основними поняттями та концепціями гештальт-підходу.
Теоритична основа: «тут і тепер» як основа змін, філософія цілісності та відповідальності, цикл контакту та способи його переривання, фігура-фон, теорія ментального метаболізму, теорія парадоксальних змін, творче пристосування.
Розклад модулів (180 академічних годин):
23-25 жовтня 2026
18-20 грудня 2026
26-28 лютого 2027
23-25 квітня 2027
18-20 червня 2027
10-12 вересня 2027
Вартість одного модуля (3 дні) 150 євро.
Після закінчення програми І ступеня видається сертифікат участі, який дає право продовжувати навчання на ІІ ступені для отримання кваліфікації гештальт-терапевта.
Сертифікат Національної Асоціації гештальт-терапевтів України (НАГТУ), що відповідає стандартам EAGT (Європейської Асоціації Гештальт Терапії)
Ведучі програми:
Майя Котельницька – акредитована психотерапевтка, супервізорка в навчанні(НАГТУ),
William Alanson White Institute Intensive Psychoanalytic Psychotherapy Program
Катерина Мультан – практичний психолог, акредитований гештальт-терапевт, учасник програми підготовки супервізорів НАГТУ. Спеціалізації: гештальт підхід в роботі з групами, організаційна гештальт-терапія і гештальт коучинг, робота з кризовими станами та травмою у гештальт терапії
Куратор програми – Євген Гончарук
Співбесіда і запис в групу:
+380957237376 – Майя
+380503363820 – Катерина
"Можна сказати, що в техніці тлумачення снів виник розрив між теорією походження снів, яку Фрейд відстоював до кінця свого життя і яка підтримує так звану «класичну» техніку, та технікою, яка серйозно ставиться до маніфестного змісту. Цього разу розвиток практики випередив розвиток теорії: до цього дня не існує загальноприйнятої загальної теорії формування снів, яка б підтверджувала фактичну технічну думку про те, що існує «органічний зв'язок» між явним і прихованим змістом, тобто між явним сном і рештою психічного життя індивіда. Враховуючи все вищезазначене, Грінберг і Перлман (1999) дотримуються думки, що сучасні нейробіологічні відкриття свідчать про таке: «що сни виконують інтегративну та адаптивну функцію, і що ми можемо побачити це на прикладі явного сну, не вдаючись до ідей про маскування. Це призводить до думки, що мова явного сну відрізняється від мови життя в стані неспання і що вона потребує перекладу, а не інтерпретації. Сни можна розуміти як вирішення проблем, які є актуальними на момент сну, але які є проблемами через їхній зв'язок із раніше невирішеними проблемами" Jiménez, J. P. (2012). The manifest dream is the real dream: the changing relationship between theory and practice in the interpretation of dreams. The significance of dreams. Bridging Clinical and Extraclinical Research in Psychoanalysis, 31-48.
Д. Віннікотт показував: «Слід очікувати, що процеси дорослішання і становлення будуть тривати і після досягнення зрілого віку» Winnicott, 1965b, с. 92. Для того, щоб подорослішати, необхідно відокремитися від матері незалежно від того, подобається їй це чи ні.
В іншому, для того щоб врахувати проблеми психічного, Біон пропонує парадигму, яка надає нам підстави для чіткої дискусії. Він стверджує, що будь-яка проблема психічної структури полягає в двох єдино можливих виходах перед обличчям фрустрації: переробити її або евакуювати. Відзначимо тут подвійне втручання негативу: це виявлення референта на стороні фрустрації, - психічний феномен, що залежить від негативності через відсутність очікуваного задоволення, і подвоєння негативу в рішенні евакуації фрустрації, тобто рішенні докласти всіх зусиль, щоб вважати фрустрацію неіснуючою.
Андре Грін
Андре Грін
терапевт маминої подруги:
лікує депресію за 10 сесій
працює в самому доказовому методі
має 40 клієнтів і завжди в ресурсі
бере по 100€ за годину
щось забула?
#психотерапевтичне
лікує депресію за 10 сесій
працює в самому доказовому методі
має 40 клієнтів і завжди в ресурсі
бере по 100€ за годину
щось забула?
#психотерапевтичне
ваші запити в терапії вирішаться але скорше всього не так, як вам би хотілось(і терапевт в цьому не винен)
#психотерапевтичне
#психотерапевтичне
Читаю Hovard B.Levine - американського психоаналітика, члена IPA, APsA, який здобув світове визнання як один з провідних теоретиків, що працюють на межі різних психоаналітичних шкіл, зокрема інтегруючи ідеї Фройда, Гріна та Біона.
Трохи опрацьованих думок з перекладеної статті «The Colorless Canvas: Representation, Therapeutic Action and the Creation of Mind» («Безбарвне полотно: репрезентація, терапевтична дія та створення свідомості»).
Ми звикли думати про психотерапію, особливо про психоаналіз, як про такі собі археологічні розкопки. Треба копати вглиб, знайти приховану травму, забутий спогад — і ось він, скарб, який усе пояснює. Але що, як ми копаємо, проте не зовсім там? Що, як найважливіше — це не знайти щось старе, а створити щось абсолютно нове? Але часом, терапевт іноді більше схожий не на археолога, а на художника, який разом із пацієнтом наносить перші фарби на абсолютно чисте полотно чи архітектора- реставратора, який відворює втрачені фрагменти будови психіки.
Є фройдівське фундаментальне припущення, що всі наші переживання, страхи — вони вже десь існують у готовому вигляді і просто сховані. Автор ставить питання: а що, як існують переживання настільки сирі, настільки первинні, що вони ще не стали ані думкою, ані почуттям, ані навіть образом уві сні? Це може бути сира енергія, яка ще не отримала форму… і це не механізм витіснення, коли щось колись було у свідомості, було зрозумілим, мало форму: думка, фантазія, — але стало нестерпним, і психіка його викинула з поля зору. В процесі роботи терапевт зустрічається не тільки з загубленими файлами. Це радше безформні, неорганізовані сили, які ніколи й не мали психічної форми, це скоріше потенціал, який ще не був закодований у щось зрозуміле - образне чи вербальне. Автор називає це нерепрезентованими станами і використовує метафору «безбарвного полотна». Для деяких людей, особливо тих, хто пережив ранні травми, сліди пам’яті не залишили чіткого відбитку і полотно в деяких місцях залишилося порожнім і тоді завдання терапевта кардинально змінюється: замість того, щоб викопувати, доводиться допомагати створювати те, що не було репрезентованим.
Одне із значень слова репрезентація означає "представити знову". Тобто відтворити щось усередині себе. По суті, репрезентація — це фундаментальна здатність нашої психіки створювати внутрішній світ. Світ, населений образами, словами, почуттями, які є відображенням нашої реальності. Наприклад, коли я можу заплющити очі, уявити обличчя близької людини, відчути тепло, яке з нею пов’язане, і сумувати за нею, хоча її немає поруч. Саме ця здатність дозволяє нам думати, а не просто реагувати. Вона створює простір між імпульсом і дією. Коли цієї здатності бракує, по влучному виразу Вілфреда Біона "без здатності утримувати в свідомості образ відсутнього об’єкта, людина залишається у в’язниці сьогодення". Уявіть тільки ...сьогодення - назавжди. Вона не може думати про бажання, вона може лише діяти, щоб його задовольнити. Або її тіло починає говорити за неї через соматичні симптоми. Тобто це фундаментальна потреба психіки - перетворювати сирий хаотичний досвід на щось, про що можна думати, відчувати осмислено.
Аналітична дія терапевта полягає в цьому випадку в позичанні пацієнтові свою власну здатність до репрезентації. Він ніби стає тимчасовим контейнером для хаосу пацієнта і допомагає надати йому форму і це не просто інтерпретація. Це спонтанна, несподівана реакція, яка раптом кристалізує невимовний стан. Наприклад, в мене, під час робочого слухання, є така реакція як раптовий напад сухого кашлю, яку мені доводиться самій пояснювати собі та аналізантові - і в цьому полягає і ризик, і мистецтво такої роботи. Це не те, що можна запланувати.
Це підводить нас до головного висновку: терапія — це не завжди розшифровка минулого, це не завжди пошук відповіді на питання «чому». Це спільне створення інструментів, за допомогою яких можна осмислювати сьогодення та будувати майбутнє. Це шлях від хаотичних, безіменних станів, від безбарвного полотна до насиченого, багатогранного внутрішнього світу.
Hovard B.
Трохи опрацьованих думок з перекладеної статті «The Colorless Canvas: Representation, Therapeutic Action and the Creation of Mind» («Безбарвне полотно: репрезентація, терапевтична дія та створення свідомості»).
Ми звикли думати про психотерапію, особливо про психоаналіз, як про такі собі археологічні розкопки. Треба копати вглиб, знайти приховану травму, забутий спогад — і ось він, скарб, який усе пояснює. Але що, як ми копаємо, проте не зовсім там? Що, як найважливіше — це не знайти щось старе, а створити щось абсолютно нове? Але часом, терапевт іноді більше схожий не на археолога, а на художника, який разом із пацієнтом наносить перші фарби на абсолютно чисте полотно чи архітектора- реставратора, який відворює втрачені фрагменти будови психіки.
Є фройдівське фундаментальне припущення, що всі наші переживання, страхи — вони вже десь існують у готовому вигляді і просто сховані. Автор ставить питання: а що, як існують переживання настільки сирі, настільки первинні, що вони ще не стали ані думкою, ані почуттям, ані навіть образом уві сні? Це може бути сира енергія, яка ще не отримала форму… і це не механізм витіснення, коли щось колись було у свідомості, було зрозумілим, мало форму: думка, фантазія, — але стало нестерпним, і психіка його викинула з поля зору. В процесі роботи терапевт зустрічається не тільки з загубленими файлами. Це радше безформні, неорганізовані сили, які ніколи й не мали психічної форми, це скоріше потенціал, який ще не був закодований у щось зрозуміле - образне чи вербальне. Автор називає це нерепрезентованими станами і використовує метафору «безбарвного полотна». Для деяких людей, особливо тих, хто пережив ранні травми, сліди пам’яті не залишили чіткого відбитку і полотно в деяких місцях залишилося порожнім і тоді завдання терапевта кардинально змінюється: замість того, щоб викопувати, доводиться допомагати створювати те, що не було репрезентованим.
Одне із значень слова репрезентація означає "представити знову". Тобто відтворити щось усередині себе. По суті, репрезентація — це фундаментальна здатність нашої психіки створювати внутрішній світ. Світ, населений образами, словами, почуттями, які є відображенням нашої реальності. Наприклад, коли я можу заплющити очі, уявити обличчя близької людини, відчути тепло, яке з нею пов’язане, і сумувати за нею, хоча її немає поруч. Саме ця здатність дозволяє нам думати, а не просто реагувати. Вона створює простір між імпульсом і дією. Коли цієї здатності бракує, по влучному виразу Вілфреда Біона "без здатності утримувати в свідомості образ відсутнього об’єкта, людина залишається у в’язниці сьогодення". Уявіть тільки ...сьогодення - назавжди. Вона не може думати про бажання, вона може лише діяти, щоб його задовольнити. Або її тіло починає говорити за неї через соматичні симптоми. Тобто це фундаментальна потреба психіки - перетворювати сирий хаотичний досвід на щось, про що можна думати, відчувати осмислено.
Аналітична дія терапевта полягає в цьому випадку в позичанні пацієнтові свою власну здатність до репрезентації. Він ніби стає тимчасовим контейнером для хаосу пацієнта і допомагає надати йому форму і це не просто інтерпретація. Це спонтанна, несподівана реакція, яка раптом кристалізує невимовний стан. Наприклад, в мене, під час робочого слухання, є така реакція як раптовий напад сухого кашлю, яку мені доводиться самій пояснювати собі та аналізантові - і в цьому полягає і ризик, і мистецтво такої роботи. Це не те, що можна запланувати.
Це підводить нас до головного висновку: терапія — це не завжди розшифровка минулого, це не завжди пошук відповіді на питання «чому». Це спільне створення інструментів, за допомогою яких можна осмислювати сьогодення та будувати майбутнє. Це шлях від хаотичних, безіменних станів, від безбарвного полотна до насиченого, багатогранного внутрішнього світу.
Hovard B.
Levine в статті наводить декілька своїх клінічних історій із своєї практики. Ділюсь, якщо буде цікаво колегам
https://onlinelibrary.wiley.com/doi/abs/10.1111/j.1745-8315.2012.00574.x
Iryna Chausova
https://onlinelibrary.wiley.com/doi/abs/10.1111/j.1745-8315.2012.00574.x
Iryna Chausova
Wiley Online Library
The colourless canvas: Representation, therapeutic action and the creation of mind
Freud’s initial formulations viewed psychoanalysis as working towards the rediscovery of psychic elements – thoughts, feelings, memories, wishes, etc. – that were once known – represented in the mind...
можете сміливо записуватися до мене на супервізію, бо я ніколи не скажу: «назви мені 5 ознак якогось розладу»
бо я їх сама не пам’ятаю 😁
бо я їх сама не пам’ятаю 😁
“Ми читаємо книги і розуміємо їх краще, ніж більшість людей, але не можемо підтримати світську бесіду. Ми можемо розібратися в комп'ютері і встановити програмне забезпечення, але не можемо знайти потрібний товар на полиці супермаркету. Ми говоримо монологами про те, що нам цікаво, але не витримуємо і півгодини порожньої балаканини без головного болю або зриву. Ми малюємо картини і створюємо твори мистецтва, але не знайдемо часу, щоб причесатися.”
Мені здається, що відчуття своєї несхожості, яке знайоме багатьом, — результат цієї дивної невідповідності. Дуже складно зрозуміти, хто ти є, якщо ти геніальний у речах, які іншим здаються складними, і безпорадний у тому, що всім дається легко. Ось чому поставлений у будь-якому віці діагноз «аутизм» може стати полегшенням. Він пояснить все. Дозволить знайти причину. А жінкам з аутизмом дуже потрібно в усьому розібратися.
“Все життя моя голова йшла обертом через спроби розібратися, чому це відбувається зі мною, чому я така дивна, чому я не можу жити як інші люди. Діагноз поставив все на місце і привів мою голову до ладу. Я змогла видихнути з полегшенням і розслабитися. “(Жінка з аутизмом)
Сара Хендрікс
Мені здається, що відчуття своєї несхожості, яке знайоме багатьом, — результат цієї дивної невідповідності. Дуже складно зрозуміти, хто ти є, якщо ти геніальний у речах, які іншим здаються складними, і безпорадний у тому, що всім дається легко. Ось чому поставлений у будь-якому віці діагноз «аутизм» може стати полегшенням. Він пояснить все. Дозволить знайти причину. А жінкам з аутизмом дуже потрібно в усьому розібратися.
“Все життя моя голова йшла обертом через спроби розібратися, чому це відбувається зі мною, чому я така дивна, чому я не можу жити як інші люди. Діагноз поставив все на місце і привів мою голову до ладу. Я змогла видихнути з полегшенням і розслабитися. “(Жінка з аутизмом)
Сара Хендрікс
Травма типу 1 і типу 2: чому не все так просто
У 1991 році психіатр Ленор Терр запропонувала поділ травм на два типи. Здавалося б, зручна схема. Але давайте розберемося, чи все так однозначно.
✅ Травма типу 1 - це разова подія.
Аварія. Напад. Стихійне лихо. Раптова втрата. Щось, що сталося один раз, але змінило все.
Людина чітко пам’ятає “до” і “після”. Є конкретна дата. Конкретна картинка в голові. Часто - яскраві спалахи спогадів, нічні кошмари, уникнення тригерів.
✅ Травма типу 2 - це повторювані події.
Насильство в сім’ї. Тривалі знущання. Емоційне ігнорування. Хронічна небезпека.
Тут немає чіткої межі. Травма вбудована в повсякденність. Людина не завжди може сказати: “Ось тоді все почалося”. Бо це тривало роками.
Класифікація Терр дала важливе:
Вона показала, що травма від постійного приниження може бути важчою за одну катастрофу. Що хронічний стрес руйнує інакше. Що дитинство в токсичному середовищі формує зовсім іншу нервову систему.
‼️Але є нюанс.
Ван дер Колк, один з провідних дослідників травми, критикував цю класифікацію за спрощення. Він показав: реальність складніша.
Одна травма може запустити каскад інших. Аварія призводить до втрати роботи, розлучення, ізоляції - і ось уже “разова” подія перетворюється на хронічну.
А хронічна травма може мати один ключовий епізод, який “ламає” систему остаточно.
Бессел ван дер Колк наполягає:
Травма - це не стільки про те, що сталося, скільки про те, як тіло це запам’ятало. Чи змогла людина інтегрувати досвід, чи він залишився “замороженим” у нервовій системі.
⁉️Тому поділ на типи 1 і 2 корисний для діагностики, але не для розуміння глибини.
Критика йде далі.
Джудіт Герман у книжці “Травма і відновлення” пише: класифікація Терр не враховує складну травму (complex PTSD). Це коли людина пережила не просто повторювані події, а ще й була позбавлена підтримки, ізольована, втратила базову довіру до світу.
Наприклад:
- Дитина в інтернаті (не просто знущання, а відсутність прив’язаності).
- Жертва торгівлі людьми (не просто насильство, а повна втрата контролю).
- Людина в тоталітарному режимі (постійний страх + неможливість втекти).
Це вже не “тип 2”. Це окрема категорія, де руйнується сама ідентичність.
❌Але й самого ван дер Колка останнім часом критикують.
Нейробіологи та клінічні психологи вказують: його книга “Тіло пам’ятає все” популяризувала ідею, що “тіло завжди знає правду”. Це призвело до хвилі псевдотерапевтичних практик у Північній Америці.
Люди почали шукати “травму в тілі”, де її могло не бути. З’явилися терапевти, які “витягували” спогади через тілесні практики - а це прямий шлях до формування хибних спогадів.
Дослідниця Елізабет Лофтус, експертка з пам’яті, застерігає: тіло може реагувати на стрес, але воно не “зберігає факти”. Інтерпретація тілесних відчуттів - це вже робота свідомості. І вона може помилятися.
Крім того, соматичний підхід часом використовувався як виправдання для ігнорування когнітивної терапії та медикаментозного лікування, що для деяких людей критично важливі.
☝️Тим не менш - це не відміняє цінності.
Терр, Ван дер Колк, Герман зробили величезний внесок. Вони показали, що травма - це не “слабкість характеру”. Що мозок і тіло реагують на загрозу передбачувано. Що одужання можливе.
Їхні роботи дали мову для того, що раніше замовчувалося.
Але важливо пам’ятати: наука розвивається. Те, що було проривом 30 років тому, сьогодні доповнюється, уточнюється, а іноді - переглядається🤷♂️
Шо з цього випливає для нас?
Якщо ви пережили щось одноразове, але воно не відпускає - це не означає, що ви “перебільшуєте”. Можливо, ця подія зачепила щось глибше. Можливо, вона резонувала з тим, що було раніше.
Якщо ви росли в хронічному стресі, але не можете сказати “що саме не так” - це теж нормально. Травма типу 2 часто не має драматичного сюжету. Вона - як фоновий шум, що поступово руйнує слух.
Головне розуміти, що будь-яка травма - це про те, що ваша нервова система не змогла завершити цикл захисту. Вона застрягла в стані загрози. І поки це не буде опрацьовано (через тіло, терапію, безпечні стосунки) - симптоми залишаться.
У 1991 році психіатр Ленор Терр запропонувала поділ травм на два типи. Здавалося б, зручна схема. Але давайте розберемося, чи все так однозначно.
✅ Травма типу 1 - це разова подія.
Аварія. Напад. Стихійне лихо. Раптова втрата. Щось, що сталося один раз, але змінило все.
Людина чітко пам’ятає “до” і “після”. Є конкретна дата. Конкретна картинка в голові. Часто - яскраві спалахи спогадів, нічні кошмари, уникнення тригерів.
✅ Травма типу 2 - це повторювані події.
Насильство в сім’ї. Тривалі знущання. Емоційне ігнорування. Хронічна небезпека.
Тут немає чіткої межі. Травма вбудована в повсякденність. Людина не завжди може сказати: “Ось тоді все почалося”. Бо це тривало роками.
Класифікація Терр дала важливе:
Вона показала, що травма від постійного приниження може бути важчою за одну катастрофу. Що хронічний стрес руйнує інакше. Що дитинство в токсичному середовищі формує зовсім іншу нервову систему.
‼️Але є нюанс.
Ван дер Колк, один з провідних дослідників травми, критикував цю класифікацію за спрощення. Він показав: реальність складніша.
Одна травма може запустити каскад інших. Аварія призводить до втрати роботи, розлучення, ізоляції - і ось уже “разова” подія перетворюється на хронічну.
А хронічна травма може мати один ключовий епізод, який “ламає” систему остаточно.
Бессел ван дер Колк наполягає:
Травма - це не стільки про те, що сталося, скільки про те, як тіло це запам’ятало. Чи змогла людина інтегрувати досвід, чи він залишився “замороженим” у нервовій системі.
⁉️Тому поділ на типи 1 і 2 корисний для діагностики, але не для розуміння глибини.
Критика йде далі.
Джудіт Герман у книжці “Травма і відновлення” пише: класифікація Терр не враховує складну травму (complex PTSD). Це коли людина пережила не просто повторювані події, а ще й була позбавлена підтримки, ізольована, втратила базову довіру до світу.
Наприклад:
- Дитина в інтернаті (не просто знущання, а відсутність прив’язаності).
- Жертва торгівлі людьми (не просто насильство, а повна втрата контролю).
- Людина в тоталітарному режимі (постійний страх + неможливість втекти).
Це вже не “тип 2”. Це окрема категорія, де руйнується сама ідентичність.
❌Але й самого ван дер Колка останнім часом критикують.
Нейробіологи та клінічні психологи вказують: його книга “Тіло пам’ятає все” популяризувала ідею, що “тіло завжди знає правду”. Це призвело до хвилі псевдотерапевтичних практик у Північній Америці.
Люди почали шукати “травму в тілі”, де її могло не бути. З’явилися терапевти, які “витягували” спогади через тілесні практики - а це прямий шлях до формування хибних спогадів.
Дослідниця Елізабет Лофтус, експертка з пам’яті, застерігає: тіло може реагувати на стрес, але воно не “зберігає факти”. Інтерпретація тілесних відчуттів - це вже робота свідомості. І вона може помилятися.
Крім того, соматичний підхід часом використовувався як виправдання для ігнорування когнітивної терапії та медикаментозного лікування, що для деяких людей критично важливі.
☝️Тим не менш - це не відміняє цінності.
Терр, Ван дер Колк, Герман зробили величезний внесок. Вони показали, що травма - це не “слабкість характеру”. Що мозок і тіло реагують на загрозу передбачувано. Що одужання можливе.
Їхні роботи дали мову для того, що раніше замовчувалося.
Але важливо пам’ятати: наука розвивається. Те, що було проривом 30 років тому, сьогодні доповнюється, уточнюється, а іноді - переглядається🤷♂️
Шо з цього випливає для нас?
Якщо ви пережили щось одноразове, але воно не відпускає - це не означає, що ви “перебільшуєте”. Можливо, ця подія зачепила щось глибше. Можливо, вона резонувала з тим, що було раніше.
Якщо ви росли в хронічному стресі, але не можете сказати “що саме не так” - це теж нормально. Травма типу 2 часто не має драматичного сюжету. Вона - як фоновий шум, що поступово руйнує слух.
Головне розуміти, що будь-яка травма - це про те, що ваша нервова система не змогла завершити цикл захисту. Вона застрягла в стані загрози. І поки це не буде опрацьовано (через тіло, терапію, безпечні стосунки) - симптоми залишаться.
Не тому, що ви слабкі. А тому, що мозок досі вважає: небезпека не минула.
✅ Класифікації корисні. Вони дають орієнтири. Але вони - не ярлики і не догми. Ваш досвід унікальний. І він заслуговує на те, щоб його почули - без оцінок і порівнянь.
Наука рухається вперед. Ми вчимося. І це - добре.
Автор Ганна Собчак.
✅ Класифікації корисні. Вони дають орієнтири. Але вони - не ярлики і не догми. Ваш досвід унікальний. І він заслуговує на те, щоб його почули - без оцінок і порівнянь.
Наука рухається вперед. Ми вчимося. І це - добре.
Автор Ганна Собчак.
УРОКИ ВІД ІНШИХ ТЕРАПЕВТІВ
Нібито хороші психотерапевти на практиці інколи роблять відверто кепську роботу.
Така кількість наочних прикладів того, як не треба працювати, допомогла мені назавжди запам’ятати, чого категорично не можна робити під час сесії.
👉Розумний вчиться на своїх помилках, мудрий — на чужих.
Коли мова заходить про відомих психотерапевтів, які самі не дотримуються тих настанов, які з повчальним виглядом проповідують іншим, очі Арнольда Лазаруса загоряються ентузіазмом.
«Думаю, всім цим людям точно не завадила б добра порція скромності.
Мені доводилося спілкуватися з психотерапевтами, які хвалилися, що застосовують передові наукові методи або мають ледь не “рентгенівський зір”, який дозволяє бачити клієнтів наскрізь.
👉Скромність — це якість, якої нам усім бракує передусім».
ПРО ЖОРСТКІ РАМКИ І «ПОДВІЙНІ СТОСУНКИ»
Є ще один цікавий момент, на який я хотів би звернути увагу, безпосередньо пов’язаний із книгою про подвійні стосунки, яку я зараз пишу.
Мене так і тягне розхитати ті жорсткі рамки, які ми виставляємо собі й клієнтам під зручним приводом «керування ризиками».
Психотерапевтів настільки зацькували атестаційні комісії й ліцензійні ради, що щоразу, коли їм випадає нагода проявити звичайну людяність, вони в жаху шарахаються від неї, як від вогню.
Уявімо: клієнт приходить до мене на сесію об 11 ранку.
Сесія добігає кінця, а він розговорився й розповідає про щось дуже важливе.
Я вже хочу перервати, бо в мене обід, а наступна сесія лише о 13:15 — ще є година.
Що ж мені заважає по-людськи сказати:
«Слухайте, наш час вийшов, але в мене зараз обідня перерва, а наступний клієнт прийде лише за годину.
Може, зайдемо в гастроном, купимо сендвічі, а потім повернемося й продовжимо розмову?
Без жодних доплат».
Що в цьому страшного?
«О ні! Як так?! Це ж подвійні стосунки!» — вигукнули б багато наших колег.
Але ж хіба довірливі стосунки й особистий контакт не є важливими в психотерапії?
Навіщо ж руйнувати їх зайвою жорсткістю та стерильністю?
ПРИКЛАД ІЗ РЕСТОРАНОМ
Арнольд Лазарус попереджав, що таких загальнолюдських проявів теж має бути в міру, безпека клієнта завжди має залишатися пріоритетом, однак він дивувався, чому багато спеціалістів так бояться власних імпульсів.
Ми погодилися з ним і помітили, що межі в психотерапії покликані захищати не стільки клієнта, скільки самого терапевта.
Це, зрештою, нагадало Арнольду ще одну історію.
«Якось я вечеряв у ресторані з однією дуже привабливою дівчиною.
Виявилося, що це одна з моїх клієнток.
І раптом у ресторан заходить мій знайомий з атестаційної комісії штату й, побачивши мене, підходить до нашого столика.
За правилами хорошого тону я не маю права представляти йому свою супутницю, тому мовчу, суворо дотримуючись конфіденційності.
Та він не витримує і запитує, як звати цю чарівну незнайомку.
І, не вагаючись, вона відповідає:
«О, мене звати так-то і так, я клієнтка доктора Лазаруса».
Член атестаційної комісії — типовий переконаний психоаналітик — ледь не подавився, кинув на мене вбивчий погляд і загрозливо прошипів щось на кшталт:
«Ми з вами ще поговоримо», — і вилетів із ресторану.
Не встиг я переступити поріг дому, як задзвонив телефон.
Це був він.
Він почав зачитувати мені розділи етичного кодексу психотерапевта, які я нібито грубо порушив, і вимагав пояснень.
Я спокійно відповів:
«Звісно, це було не побачення. Це була терапевтична сесія.
Я заздалегідь попередив клієнтку про цей дзвінок, щоб не гаяти часу, і одразу попросив її дозволу розповісти кілька фактів про неї поважному члену комісії».
Вона не заперечувала, тому я невимушено продовжив:
«Розумієте, ця жінка страждає на анорексію і панічно боїться їсти в громадських місцях.
Ми вирішили провести сесію в ресторані.
У нас, біхевіористів, це називається “десенсибілізація in vivo”».
👉Психоаналітик був у люті:
«Вас, біхевіористів, усіх разом треба вигнати з міста!»
ФІНАЛ
Ось наочний приклад того, як працює залякування з боку атестаційних комісій.
Неможливо нормально практикувати психотерапію, якщо ти весь час чогось боїшся й постійно почуваєшся так, ніби йдеш по мінному полю.
Нібито хороші психотерапевти на практиці інколи роблять відверто кепську роботу.
Така кількість наочних прикладів того, як не треба працювати, допомогла мені назавжди запам’ятати, чого категорично не можна робити під час сесії.
👉Розумний вчиться на своїх помилках, мудрий — на чужих.
Коли мова заходить про відомих психотерапевтів, які самі не дотримуються тих настанов, які з повчальним виглядом проповідують іншим, очі Арнольда Лазаруса загоряються ентузіазмом.
«Думаю, всім цим людям точно не завадила б добра порція скромності.
Мені доводилося спілкуватися з психотерапевтами, які хвалилися, що застосовують передові наукові методи або мають ледь не “рентгенівський зір”, який дозволяє бачити клієнтів наскрізь.
👉Скромність — це якість, якої нам усім бракує передусім».
ПРО ЖОРСТКІ РАМКИ І «ПОДВІЙНІ СТОСУНКИ»
Є ще один цікавий момент, на який я хотів би звернути увагу, безпосередньо пов’язаний із книгою про подвійні стосунки, яку я зараз пишу.
Мене так і тягне розхитати ті жорсткі рамки, які ми виставляємо собі й клієнтам під зручним приводом «керування ризиками».
Психотерапевтів настільки зацькували атестаційні комісії й ліцензійні ради, що щоразу, коли їм випадає нагода проявити звичайну людяність, вони в жаху шарахаються від неї, як від вогню.
Уявімо: клієнт приходить до мене на сесію об 11 ранку.
Сесія добігає кінця, а він розговорився й розповідає про щось дуже важливе.
Я вже хочу перервати, бо в мене обід, а наступна сесія лише о 13:15 — ще є година.
Що ж мені заважає по-людськи сказати:
«Слухайте, наш час вийшов, але в мене зараз обідня перерва, а наступний клієнт прийде лише за годину.
Може, зайдемо в гастроном, купимо сендвічі, а потім повернемося й продовжимо розмову?
Без жодних доплат».
Що в цьому страшного?
«О ні! Як так?! Це ж подвійні стосунки!» — вигукнули б багато наших колег.
Але ж хіба довірливі стосунки й особистий контакт не є важливими в психотерапії?
Навіщо ж руйнувати їх зайвою жорсткістю та стерильністю?
ПРИКЛАД ІЗ РЕСТОРАНОМ
Арнольд Лазарус попереджав, що таких загальнолюдських проявів теж має бути в міру, безпека клієнта завжди має залишатися пріоритетом, однак він дивувався, чому багато спеціалістів так бояться власних імпульсів.
Ми погодилися з ним і помітили, що межі в психотерапії покликані захищати не стільки клієнта, скільки самого терапевта.
Це, зрештою, нагадало Арнольду ще одну історію.
«Якось я вечеряв у ресторані з однією дуже привабливою дівчиною.
Виявилося, що це одна з моїх клієнток.
І раптом у ресторан заходить мій знайомий з атестаційної комісії штату й, побачивши мене, підходить до нашого столика.
За правилами хорошого тону я не маю права представляти йому свою супутницю, тому мовчу, суворо дотримуючись конфіденційності.
Та він не витримує і запитує, як звати цю чарівну незнайомку.
І, не вагаючись, вона відповідає:
«О, мене звати так-то і так, я клієнтка доктора Лазаруса».
Член атестаційної комісії — типовий переконаний психоаналітик — ледь не подавився, кинув на мене вбивчий погляд і загрозливо прошипів щось на кшталт:
«Ми з вами ще поговоримо», — і вилетів із ресторану.
Не встиг я переступити поріг дому, як задзвонив телефон.
Це був він.
Він почав зачитувати мені розділи етичного кодексу психотерапевта, які я нібито грубо порушив, і вимагав пояснень.
Я спокійно відповів:
«Звісно, це було не побачення. Це була терапевтична сесія.
Я заздалегідь попередив клієнтку про цей дзвінок, щоб не гаяти часу, і одразу попросив її дозволу розповісти кілька фактів про неї поважному члену комісії».
Вона не заперечувала, тому я невимушено продовжив:
«Розумієте, ця жінка страждає на анорексію і панічно боїться їсти в громадських місцях.
Ми вирішили провести сесію в ресторані.
У нас, біхевіористів, це називається “десенсибілізація in vivo”».
👉Психоаналітик був у люті:
«Вас, біхевіористів, усіх разом треба вигнати з міста!»
ФІНАЛ
Ось наочний приклад того, як працює залякування з боку атестаційних комісій.
Неможливо нормально практикувати психотерапію, якщо ти весь час чогось боїшся й постійно почуваєшся так, ніби йдеш по мінному полю.
Хороший терапевт має бути готовий ризикувати.
👉Мені здається, що якщо під час сесії ви постійно думаєте про те, як би не отримати «по голові» від комісії, клієнт має повне моральне право вимагати назад свої гроші.
Світлана Гаврилюк
👉Мені здається, що якщо під час сесії ви постійно думаєте про те, як би не отримати «по голові» від комісії, клієнт має повне моральне право вимагати назад свої гроші.
Світлана Гаврилюк
Forwarded from лекційний дилер📚
не тільки про «успішний успіх»😁
хто хотів би таку лекцію онлайн-напишіть мені в пп📩
хто хотів би таку лекцію онлайн-напишіть мені в пп📩