Парадокс.

З одного боку люди потребують (принаймні вони так кажуть) ясної комунікації (партнерської, дружньої, колегіальної, міжгрупової, батьківсько-дитячої і навпаки тощо). Хочуть кордонів, сетингу та зрозумілих домовленостей. І передбачуваного (хоча б частково) середовища.

З іншого ці ж люди сприймають прямі повідомлення чи прямі запитання, як атаку на їхнє Щось Важливе чи на них самих.
І починають, навіть за умов дуже делікатної форми ("Скажіть, будь ласка, котра година?" або "Справи точаться наступним чином: (перелік обставин у відповідь на запитання партнера, як саме точаться справи).....", або "Я Вас не розумію. вибачте, чи можете Ви уточнити, о котрій годині прибуває Ваш потяг?") контратакувати чи уникати ясної відповіді:" А чого ти питаєш?"; "Піди сам подивись, коли той потяг. Звідки я знаю?"; " Чого ти мене лякаєш/на мене тиснеш/оцим грузиш.....?".

Чи мовчать.
Повертаються спиною і йдуть.
Вдають, що питання не було.
Або відповідають на щось, чого не питали.
Або відповідають, коли потяг вже пішов, слід його сплив.
Або виражають глибоку занепокоєність, повідомляючи приблизно наступне: "Мені не подобається те, що я чую від тебе, і я не хочу брати в цьому участі, але прямо про це не казатиму. Йди звідси".

Не буду називати способи організації контакту і стилі комунікації за В. Сатир, а також 4 вершників Апокаліпсису за Дж. Готтманом. А також пояснювати, як це стосується влади як феномену. Це все можна прочитати у відповідних джерелах.
Також помiтила, що є люди, на яких "не можна" злитися. Тобто вони хочуть, щоб так було. Натомість сприймаючи пряме звернення, як звинувачення чи напад. Підозрюю, що вони не усвідомлюють своєї агресії і делегують її Ближньому.
Якщо Ближній згодний бути "злим" i не лякається самого себе, то пощастить йому.
Якщо обидва згоджуються бути "злими", то обом.

Можу тільки підкреслити, що зустріти людину, яка не злякається запитання "Котра година?" чи прохання, на яке точно можна відповісти "ТАК" чи "НІ" - це величезне щастя.
Це як Санту зустріти, св Миколая-Чудотворця. Влітку, в середмісті.
І "Маму Терезу-Діву Марію".
Ганна Федосова

Є два способи покарання дітей: агресія та ігнорування. Діти, яких дорослі ігнорували, виростають у дорослих, для яких будь-яка холодність або ігнорування максимально травматичні. На терапії вони часто кажуть, що краще б мене били, бо фізичний біль можна відчути і пережити. На відміну від болю ігнорування, який максимально фантомний.

Коли дитину ігнорують, вона провалюється в пекло заперечення свого буття. Вона потрапляє в місце, в якому нічого не існує. У якому її немає. У якому вона не може відобразитися в значущих дорослих. І в цій порожнечі вона зустрічається наодинці зі своїми демонами. Оскільки дитину здебільшого ніхто не віддзеркалює і не повертає їй її суб'єктність, вона залишається наодинці з жахом своєї недостатності, ущербності та вічної порожнечі.

Якщо на вас нападають, то ви маєте право на захист, ви маєте право на агресію, і вона включає злість. Але якщо ж вас ігнорують, вам відмовляють у праві захищатися. Неможливо захищатися від того, хто на тебе не нападає і хто просто тебе не бачить.

Тому робота в терапії з дорослими, які були ігнорованими дітьми, нагадує боротьбу з вітряками. Бо немає від кого захищатися, але є постійне відчуття небезпеки, з яким нічого неможливо зробити.

Тілесне ігнорування інколи відбивається відчуттям нестачі повітря, коли падаєш у холодну воду і захлинаєшся неможливістю повністю вдихнути. Іноді це відчуття діри в животі, в яку засмоктує холод, і людина не може
з ним ніяк не впоратися. Наче хтось вирвав твою сутність і її більше немає.

Люди з цією травмою часто вдаються до емоціонування (з минулого поста) як до заміни життя. Бо поки вони б'ються з віртуальними ворогами, вони відчувають себе живими та існуючими.

Робота з цією травмою досить повільна і дуже тонка, бо треба повертати суб'єктність людині, а для цього постійно налагоджувати зв'язок між її внутрішніми відчуттями та реальністю, щоб вона потихеньку починала наповнюватися собою зсередини. У цій роботі дуже мало зовнішнього, але дуже багато внутрішньої роботи. Хоча здається, що проблема в тих, хто ігнорує. І тому хочеться їх повернути, сказати, подивіться на мене, побачте мене і поверніть мені моє право існувати.

Цю роботу дуже складно проводити наодинці з собою, тому на закономірне запитання «А що з цим робити?» завжди йде відповідь «Йти в терапію, чи в групи, чи до наставника», бо дуже складно повірити, що ви існуєте, коли всередині вас є переконаність, що вас немає. Для такої роботи завжди потрібна інша людина, яка буде вам відображати вас, бачити вас і допоможе вам узгодити зовнішні обриси та внутрішнє наповнення.
Mariya Zhygan

в мене на разі є вільні місця для нових супервізантів, кому таке цікаво-пишіть в особисті📩

Багато дітей, які зазнають насильства, чіпляються за надію на те, що дорослішання принесе їм порятунок і свободу. Але особистість, сформована в середовищі примусового контролю, погано адаптована до дорослого життя.
Ті, хто вижив, забирають із собою з дитинства фундаментальні проблеми базової довіри, автономії та ініціативи. Вони підходять до завдань дорослого життя - утвердження незалежності та створення близьких стосунків, - обтяжені серйозними вадами у сферах турботи про себе, когнітивних процесів і пам'яті, ідентичності та здатності формувати стабільні стосунки. Вони, як і раніше, залишаються бранцями свого дитинства; намагаючись створити нове життя, знову і знову наштовхуються на травму.
У близьких стосунках ті, хто вижив, спонукувані прагненням до захисту й турботи і переслідувані страхом покинутості або експлуатації. У пошуках порятунку вони можуть тягнутися до владних авторитетних фігур, які, як їм здається, обіцяють особливі, сповнені турботи стосунки. Ідеалізуючи людину, до якої прив'язані, вони намагаються не піддаватися постійному страху домінування або зради.
Однак обраний неминуче не виправдовує ці фантастичні очікування. Розчарувавшись, вони можуть лаяти останніми словами ту саму людину, яку зовсім недавно обожнювали. Звичайні міжособистісні конфлікти теж можуть провокувати в людей, які подорослішали і страждали в дитинстві від повторюваного насильства, сильну тривожність, депресію або лють. Але в їхній свідомості навіть дрібні образи викликають спогади про навмисно жорстоке поводження. Ці спотворення не так вже й легко скоригувати досвідом, оскільки одним із наслідків пережитого в дитинстві насильства може стати брак вербальних і соціальних навичок розв'язання конфліктів. Таким чином, у людей, які вижили, формується шаблон напружених, нестабільних стосунків із багаторазовим розігруванням драматичних історій порятунку, несправедливості та зради.
Людям, які пережили насильство в дитинстві, майже завжди неймовірно важко захистити себе в контексті близьких стосунків. Відчайдушна жага турботи і любові ускладнює встановлення безпечних і доречних кордонів у стосунках з іншими. Їхня схильність принижувати себе та ідеалізувати тих, до кого вони прив'язуються, ще сильніше затуманює розумну оцінку. Емпатична налаштованість на бажання інших і звичка до автоматичної, майже несвідомої покори також роблять їх уразливими перед будь-якою особою, наділеною владою або авторитетом.
Дисоціативний стиль захисту ускладнює формування свідомої і точної оцінки небезпеки. А бажання виправити травмувальний досвід може призводити до відродження з цією метою небезпечних ситуацій і, як наслідок, відтворення ситуацій насильства.
Джудіт Герман

Маргарита Спаньоло Лобб говорить про те, що моменти психотичного досвіду в довготривалій та якісній особистій терапії стають такими, що еволюціонують людину, тобто такими, що розвивають. Це як досягнення дна страждання, від якого вдається відштовхнутися. Для практикуючих терапевтів мати такі моменти в досвіді своєї власної терапії дуже важливо. Це захищає від психотичного досвіду в майбутньому, а заодно дає змогу уявляти й розпізнавати, що відбувається з клієнтом.
Перше і найособливіше переживання, що визначає психотичний досвід особистості, Р.Д. Ленг називає онтологічною невпевненістю. Це така невпевненість у власному бутті, існуванні. Онтологічно невпевненій людині притаманні три форми тривоги: поглинання, розривання і деперсоналізація зі скам'янінням.

1. Поглинання. Для тих, у кого не розвинена автономність, загрозу становить зв'язок. Любов лякає більше, ніж ненависть. Для уникнення поглинання використовується маневр - ізолювання. Зливатися можуть тільки індивідууми, впевнені у своїй індивідуальності. Для людини, яка себе ненавидить, є варіант втечі від себе - злитися з іншим, загубитися в ньому. Однак для людини, індивідуальність якої не сформована, злиття небезпечне втратою себе шляхом поглинання. Ризик існує навіть у тому, щоб бути правильно зрозумілим (осягнутим, наздогнаним, схопленим). Символами цього процесу можуть бути вогонь, волога, відповідно, страх бути спаленим, потонути, бути затягнутим у хиткі піски. Болото.
2. Розривання. У Дональда Віннікотта цей досвід називається «зіткнення з реальністю». З іншою людиною, яка може виявитися занадто реальною, реальнішою за мене. Якщо індивід переживає себе, як порожнечу, є нею - реальність загрожує вторгнутися в порожнечу, якою є індивід, і розірвати її. Якщо я - вакуум, реальність переживається як вибухонебезпечна. Світ - як сторона, що переслідує, штовхає. Ленг пише про те, що всі ми відокремлені від такого світовідчуття 2-3 градусами, що коли температура тіла підніметься вище 38 градусів, то ласкаво просимо в реальність, яка розриває. «Я настільки нереальний, що можу бути розчавлений реальністю інших людей», - говорив один із пацієнтів Ленга.
3. Деперсоналізація і скам'яніння. Перетворення з живої особистості на мертвий предмет, - жах. Невротичні люди широко використовують деперсоналізацію, особливо в соціальному житті. Касир, який розраховує нас на касі, сприймається нами як продовження касового апарата, і ні його, ні нас це особливо не хвилює. Так, якщо у мене є настрій поговорити і душевні ресурси, я можу запитати дівчину, чи втомилася вона, побажати їй гарного дня. А іноді й не помічу, чи дівчина це. Так працює деперсоналізація. За психотичного досвіду деперсоналізація може означати втрату власної суб'єктивності, пряму можливість «стати річчю». Інший суб'єктивний, він особистість, а я умертвлений. Я скам'яніваю в цей момент. Якщо клієнт описує щось подібне - ми в області психотичного досвіду.

Продовження тексту про ігнорування дитини. Є дві форми ігнорування. Перша - неуважні батьки, занурені в себе, яким нецікаво взаємодіяти з дитиною. Це скоріше пасивна форма ігнорування. Друга - активне ігнорування як форма покарання, коли дитині повідомляють, що відкидання - це її вина або результат її дій.

У чому тут різниця для проживання всередині дитини? Безумовно, може бути так, що вони між собою перетинаються. Але я б тут розділила. Коли є пасивне ігнорування, часто всередині дитини формується переконання про те, що вона нецікава, непотрібна, неважлива. Але тут не вистачає одного компонента, який є в разі активного ігнорування. Коли ігнорування йде в покарання, то окрім дитини та батьків з'являється третій об'єкт, а саме, поганість дитини. І проблема з'являється в той момент, коли дитину залишають наодинці з її поганістю.

Це схоже на те, ніби дитину замкнули всередині кімнати з чудовиськом. У звичайному випадку, коли в кімнаті темно і страшно, приходять батьки, вмикають світло і кажуть, дивись, тут нікого немає, тут не страшно. У разі покарання ігноруванням, дитину начебто закидають у кімнату, в якій перебуває чудовисько, зачиняють двері і кажуть, ти сам винен. І дитина, замість того, щоб отримати підтримку в цьому жаху і страху перебування з чимось поганим, залишається з ним сам на сам.

У цьому монстрі, з яким дитина замкнена в кімнаті, міститься одразу все найстрашніше. Страх втрати батьків, провина, яку повідомили і сказали, що це через неї, може бути сором, відчуття своєї жахливості, яку неможливо описати і зрозуміти, бо психіка дитини поки що не в змозі аналізувати це. Вона бачить лише наслідки, в яких вона проживає своє відкидання і виключення, і які закінчуються порожнечею і замкненістю. І монстром, з яким вона не справляється.

Залежно від особистих особливостей дитини, вона знаходить свій спосіб впоратися з цим монстром. Хтось вбирає його в себе і починає жити з ним усередині та з ідеєю, що він жахливий. Хтось його дисоціює і намагається ігнорувати та не помічати. Хтось із ним бореться. Хтось бунтує й агресує на зовнішній світ, як спосіб викинути його з себе і не впустити те жахливе, що йому повідомили дорослі.

Зазвичай у дитини закріплюється певна модель. І коли вона вже виросла, в моменти схожого ігнорування, оживає ця темна замкнена кімната. І доросла людина перетворюється нібито на цю дитину. І вона знову починає боротися з цим внутрішнім монстром, тим способом, який вона колись створила.

Зазвичай така доросла дитина не бачить різниці між минулим і сьогоденням. Вона починає відтворювати те, що колись спрацювало, що колись їй допомогло вижити. Форма боротьби може набувати фізичного вигляду, коли вмикається тіло. Може відключатися частина свідомості, може відбуватися тілесна реакція, може бути внутрішнє заціпеніння. Боротьба набуває багато різних форм, суть яких одна - впоратися з мостром.

Терапія в даному випадку фокусується на тому, щоб з терапевтом, з яким вже є досить хороший контакт, разом входити в цю темну кімнату, вмикати з нею світло і дивитися на цього монстра зблизька, щоб маленька дитина всередині великої людини навчилася бачити, що монстра немає, що він не настільки страшний, що дитина не робила нічого поганого.

Відбувається усвідомлений перегляд усього, що дитина встигла всередині себе придумати. Необхідне дослідження її моделі боротьби, повернення їй ресурсів і прав, розвінчування ідеї тотальної поганості. І тоді можлива поява нової моделі, коли ігнорування або холодність інших людей перестає телепортувати людину в цю замкнуту кімнату.

Це не означає, що в дитини одразу з'являється відчуття, що вона значима, важлива, її інтереси важливі, вона цінна. Це інша робота.

Важливим стає те, що ця чорна кімната перестає існувати.
Марія Жиган

Вдихнути активну надію

Я прийшла до переконання, що для психологічної роботи в будь-якому методі необхідно надихнути пацієнта на активний оптимізм. Спроба дотримуватися нейтральності в деяких її визначеннях може перешкодити аналітикові передати однозначну прихильність життю і зростанню, без якої неможлива надія. Як я вже писала (Бюхлер, 1995), емоція під назвою «надія» полягає не в пасивному очікуванні, а в активному прагненні. Багато аналітиків (Салліван, 1954; Фромм, 1968; Мітчелл, 1993) вважали надію необхідним інгредієнтом терапевтичного прогресу. Яка поведінка аналітика може сприяти розвитку в пацієнта активної надії? Я описала цей процес у статті про те, як вдихнути в пацієнтів оптимізм (1995):
Я вважаю, що надію в пацієнта вселяють не надії аналітика, а його загальне ставлення до життя. Пацієнт бачить, як аналітик бореться за те, щоб надавати тому, що відбувається, сенсу, продовжує рухатися, навіть незважаючи на перешкоди, які видаються нездоланними, зберігає почуття гумору і мужність у ситуаціях, які, здавалося б, не сприяють ні тому, ні іншому. Аналітик спотикається, але реагує без ненависті до себе і повертається на шлях. Аналітик готовий старанно працювати.
Аналітик чесний і не паралізований соромом, хоче жити навіть у найскладніші моменти, не відвертається від каліцтва як у собі самому, так і в інших. Для аналітика зростання важливіше за власну правоту, він проявляє цікавість і не намагається захищатися.
Аналітик може бути поранений, але відмовляється вмирати. Таке ставлення може слугувати зразком і бути заразливим, хоча, як мені здається, головним чином надію вселяє новий досвід, який пацієнт отримує, знаходячи спосіб вибудувати стосунки з такою людиною. Для багатьох це завдання потребуватиме істотних змін і переробок у всіх компонентах емоційної системи. Це посилює цікавість і радість, зменшує заздрість і ненависть, що вселяє надію.
У певному сенсі аналітик має стати новим об'єктом для пацієнта, обмежуючи його здатність переносити на себе старі моделі стосунків. Згідно з Грінбергом (1991), ідеальна аналітична позиція може потребувати напруги між аналітиком як
старим об'єктом і як новим об'єктом. Можливо, з кожним пацієнтом аналітик має знайти оптимальний баланс між достатньою нейтральністю (щоб слугувати об'єктом перенесення) і досить яскравою новизною, щоб вселяти надію.

САНДРА БЮХЛЕР, PhD.
У ПОШУКАХ НЕБАЙДУЖОЇ НЕЙТРАЛЬНОСТІ

з мого досвіду роботи з парами, українською або англійською можу сказати наступне: парна терапія вам нічим не поможе в таких випадках:

якщо один або двоє з партнерів вирішили насправді завершити стосунки і не знають як про це повідомити іншому

якщо не мають спільного бачення майбутнього і спільні основні цінності

якщо є різне уявлення/інтроекти про те, які стосунки мають бути і що в них треба кому робити

один з партнерів має особистісну кризу, виходом з якої вважає кардинальну зміну життя і стосунків

п.с. парна терапія не має на меті зберегти стосунки, а більше щоб налагодити комунікацію і взаєморозуміння

Негативний нарцисизм, який у широкому сенсі слова
охоплює, на мій погляд, усі прояви нарцисичного
задоволення через незадоволення об'єктного бажання, що вважається бажанішим за задоволення, підпорядковане залежності, об'єктові, його випадковим варіаціям, як і його реакціям, що завжди є неспроможними порівняно з надіями, які він начебто реалізовує, як видається, свідчить
про це: voi ch'entrate...
Усі ці двоїсті прояви сходяться в понятті нарцисичного об'єкта та нарцисичного інвестування. Ворогом нарцисизму є реальність об'єкта і, навпаки, об'єкт реальності, а саме - його функція в економії Я. Об'єкт перебуває у привілейованому становищі, щоб слугувати опорою в цьому питанні. Річ у тім, що для Я об'єкт є водночас і зовнішнім, і внутрішнім, оскільки він необхідний для становлення Я і для формування нарцисизму. Теза про первинну любов до об'єкта базується на непорозумінні, яке слід по можливості усунути. Справді, від початку первинна любов до об'єкта накладає важливий відбиток на життя немовляти.
Водночас, з погляду дитини, об'єкт включений у її
нарцисичну організацію: цей феномен Віннікотт справедливо називає суб'єктивним об'єктом, а Кохут - Я-об'єктом.
Плутанина виникає через те, що з моністичного
погляду або, навіть можна сказати, монадологічного - уявної ідентифікації з дитиною, відбулася підміна дуалістичного погляду як продукту спостереження на нарцисичний об'єкт здійснюваного третьою особою з райського саду дитячої любові. Отже,
немає підстав заперечувати наявність первинного нарцисизму заради
утвердження первинної любові до об'єкта; це два взаємодоповнювальні
підходи, які базуються на двох різних постулатах.
Андре Грін

Для того, щоб розвинути емпатію до інших людей, людям з Нарцисичним Розладом Особистості потрібно, в першу чергу, опанувати навичку доброзичливого та співчутливого
ставлення до самих себе. Вже на початкових етапах терапії я розповідаю клієнтам, яким чином у людини автоматично формується образ себе в дитячому віці. (Залежно від того, якою бачать дитину батьки, чи інші дорослі, які приймають участь у догляді та вихованні, у неї закладаються уявлення про «добро» і «зло», а також розуміння «хороших» і «поганих» вчинків.)
Я зазначаю, що ми регулярно оновлюємо наші смартфони, компʼютери та різні додатки, проте більшість з нас все ще живе на старому внутрішньому «програмному забезпеченні», яке було запрограмоване, ще коли ми були дітьми. Я пропоную своїм клієнтам дослідити, як їх внутрішнього голосу говорить і скеровує їх, звертаючи увагу, зокрема, на наступні речі:
Чи подобається вам тон вашого внутрішнього
голосу?
Чи можна назвати його приємним, люблячим, чи швидше він суворий або страшний?
Чи є він справедливим?
Чи може він бути надійним провідником в житті?
Чи хвалить він ваші успіхи та досягнення?
Наскільки він прихильний до вас?
Чи викликає він почуття сорому та вини, в ті моменти, коли ви потребуєте підтримки?
Чи можна його назвати жорстоким та караючим?
Чи справді виправданим є той рівень суворості, з яким він намагається вам щось донести?
Чи викликає він почуття сорому та вини, в ті моменти, коли ви потребуєте підтримки?
Чи можна його назвати жорстоким та караючим?
Чи справді виправданим є той рівень суворості, з яким він намагається вам щось донести?
Як тільки в клієнта зʼявляється усвідомлення того, який тон має його внутрішній голос і що він промовляє, також стає зрозумілим, що це можна змінити. Тоді ми починаємо над цим працювати.
Для того щоб досягти змін потрібно бути свідомим того, що відбувається, та готовим ставити під сумнів та за потреби блокувати свій внутрішній голос. Інколи достатньо рішучого
«Зупинися!», «Стоп!», коли внутрішній голос стає надто різким.
Клієнтам пропонується розмовляти з собою по-іншому, в той спосіб і в тій манері, які є більш прийнятними. Як і в роботі над захисними механізмами та новими способами подолання, для успішного засвоєння цієї навички знадобиться уважність та багаторазове
повторення.
Примітка: Зазвичай, ми можемо зрозуміти, наскільки клієнт є жорстоким у ставленні до себе з того, як він ставиться до інших. Внутрішня суворість буде пропорційною тому рівню суворості, який проявлятиметься назовні.
Звинувачення та засудження інших - це спроби знайти зовнішній обʼєкт для нищівної внутрішньої критики. Така поведінка людей з НРО дарує їм відчуття певного внутрішнього спокою коштом інших.
Элінор Грінберг

готую презентацію для нашого семінару в суботу, ще є можливість приєднатися:https://www.facebook.com/share/1BPjFH4b9C/

будемо говорити про всяке цікаве

ОБІЗНАНИЙ КЛІЄНТ.

за останні роки психологія і психотерапія впевнено увійшли у життя нашого суспільства, як нормальна його частина через зростання популяризації, інформування, попиту і кількості пропозицій, діапазону цін на послуги спеціалістів.

але паралельно популяризації і доступності психологічна сфера зазнає деякої девальвації, як професійна, експертна сфера мислення і роботи, яка потребує довгострокової і глибокої підготовки. і це, звичайно, у світі соц мереж - загальна тенденція, але розмірковую про ту, в якій знаходжусь я.

реальні чи потенційні клієнти переповнені безперервним психологічним контентом з детальним розʼясненням теорій розвитку, діагностики і схем терапії в книгах, соц мережах і т.д.
як це впливає на нашу роботу?

ділюся виключно ВЛАСНИМИ спостереженнями та думками.

загальна психологізація, обізнаність суспільства, неймовірно важливі - вони дають надію на більш «здорові», «безпечні» шляхи розвитку суспільства та на зростання якості психологічного функціонування майбутніх поколінь.

але є і суперечливі наслідки саме поверхневої, маніпулятивної (переважно з цілью продати власні послуги на ринку) експлуатації психологічного знання.

- ПОВЕРХНЕВЕ СПРИЙНЯТТЯ - дуже часто люди звертаються за допомогою вже з «виставленими» самі собі діагнозами, після перегляду каналів, прослуховування подкастів, постів, літератури, з якими важко працювати. ці діагнози мають поверхневий характер і складаються з «наукових» конструкцій, які при детальному дослідженні під собою не мають глибини. інколи слова - взагалі не описують феномени, яки спостерігаються в контакті. тому важливо перепитувати клієнтів, а що вони розуміють під «травмою», «нарцисизмом» та «депресією».

- РУЙНУВАННЯ ЕКСПЕРТНОЇ ПОЗИЦІЇ ПСИХОЛОГІВ ТА ПСИХОТЕРАПЕВТІВ. так, деякі підходи керуються принципом рівності людей в терапевтичному контакті. але важливо памʼятати, що один з них є експертом коштом теоретичної, терапевтичної і практичної підготовки. але велика кількість доступного матеріалу і сприйняття його на побутовому рівні, формує у деяких клієнтів хибне відчуття «експертності». від цього наростає супротив, конфлікти, неможливість сприймати інтерпретації, які конфронтують з вже наявною концепцією клієнта про себе. також ще одним наслідком є не бажання оброблювати проєкції різного типу і пошуки серед спеціалістів і напрямків того, хто буде висловлювати комплементарну точку зору. з тим же пов'язано ризик відреагування негативного перенесення у інформаційно-соціальному просторі - феномен переслідування і скасовування спеціаліста, як реванш нарцисичного самоствердження.

- ЗЛИВ ЕНЕРГІЇ І ТЕМ ТЕРАПІЇ в інформаційний простір, присутність інформаційного простору, як третього в терапевтичній парі - як альтернативного терапевта - прослуховування подкастів, читання блогів та книг замість обговорення в терапевтичному сеттінгу.

тому кожен раз, коли ви, як спеціаліст рекомендуєте своїм клієнтам щось почитати, послухати чи пишете розгорнутий текст по роботі з якоюсь проблемою, задайтесь питанням, що саме і для чого ви робите.
(я теж про це думаю).
Тетяна Осіпцова

Як ми бачимо, сексуальне не можна звести до цілком «семантичної» концепції. У деяких випадках еротизація є відчайдушною спробою подолати травматичне страждання. Знайомство  авторки з аналітичним лікуванням психосоматичних пацієнтів, нарцисичних особистостей, межових  випадків, психотиків і так званих перверсних пацієнтів допомогло Макдугалл  створити теорію примітивної сексуальності, яка геть відрізняється від тієї, яку висунув Фрейд. Однак, випадок «Людини-вовка» (1918) дав можливість розглянути такий розвиток. У будь-якому випадку, роль аналітика — ані в забезпеченні соціального конформізму, ані в нормалізації — не є достатньою, щоб заспокоїти тривогу пацієнтів, які іноді віддають перевагу своїм власним, старим рішенням перед новими, що відкриваються в аналізі. Аналітик повинен буде поважати хиткий баланс, встановлений пацієнтом серед його чи її компромісних утворень, єдиних речей, які він або вона вважає прийнятними. Терапевтичне завзяття психоаналітика швидко стане переслідуючим — тобто дестабілізуючим, ятрогеним. Важливо оцінити значення цих «симптомів», на які страждає пацієнт, для його психічного виживання (після травми).

Недовіра гештальт-терапевтів до діагностики попереджає нас про ризик стати експертами в житті наших клієнтів, про ризик поводитися з нашим образом клієнта і не зустрічатися з клієнтом. Однак важливо розуміти, що ми не можемо уникнути постановки будь-якого діагнозу. Кожен досвід випадковий, мінливий, аморфний і хаотичний у момент свого народження. Основна людська тенденція полягає в тому, щоб організувати кожен досвід в осмислену структуру. Ми організовуємо наш досвід присутності інших людей, ми даємо назву нашому досвіду, і ми даємо йому структуру. Ми маркуємо наше оточення весь час. Проте в ролі терапевта ми повинні робити це з урахуванням переваг клієнта і постійно залежати від процесу постановки діагнозу.
Ян Рубал

Травматичний контрперенос
Травма заразна. Терапевт, перебуваючи в ролі свідка катастрофи або актів крайньої жорстокості, періодично відчуває емоційне перевантаження. Він переживає, нехай і в ослабленій формі, той самий жах, лють і розпач, які відчуває пацієнт. Цей феномен відомий під назвою «травматичне контрперенесення» або «опосередковане травмування».
Терапевт може почати відчувати симптоми посттравматичного стресового розладу. Слухаючи історію травми пацієнта, він приречений оживляти в пам'яті травмувальні події зі свого особистого минулого. Він може також помітити, що образи, пов'язані з історією пацієнта, вторгаються в його власні думки або сновидіння.
Таким чином, залученість у цю роботу створює певний ризик для психічного здоров'я терапевта. Його негативні реакції, якщо не встигнути їх зрозуміти і стримати, передбачувано ведуть до порушень у терапевтичному альянсі з пацієнтом і до конфліктів із колегами. Терапевтам, які працюють із травмованими людьми, потрібна система безперервної підтримки, щоб справлятися з цими сильними реакціями. Так само як і ті, хто вижив, не можуть відновитися поодинці, фахівець не може працювати з травмою без підтримки.
Травматичне контрперенесення охоплює цілий спектр емоційних реакцій терапевта на того, хто пережив травму, і на саму травмувальну подію. Даніелі відзначає у терапевтів, які працюють з тими, хто пережив голокост, майже знеособлену однаковість емоційних реакцій. Вона вказує, що первинним джерелом цих реакцій є саме голокост, а не індивідуальні особистості терапевтів або пацієнтів?
Ця інтерпретація визнає незриму присутність «тіні» злочину у відносинах між пацієнтом і терапевтом і відстежує контрренос, як і перенесення, до його першоджерела, яке перебуває поза простими діадними відносинами.
Джудіт Герман

AuDHD, термін, що описує одночасне виникнення аутизму та розладу дефіциту уваги/гіперактивності (РДУГ), привертає більше уваги в останні роки. Ця стаття має на меті надати чіткий огляд AuDHD, описуючи як визначальні особливості, так і еволюцію розуміння в межах спільноти.

Розуміння AuDHD

AuDHD офіційно не визнаний у діагностичних посібниках як окремий стан, але є зручним скороченням, яке використовується для опису осіб, які є аутистами та відповідають діагностичним критеріям РДУГ. І аутизм, і РДУГ впливають на те, як людина думає, відчуває і сприймає світ.

Аутизм характеризується відмінностями у стилях спілкування та мислення та соціальній взаємодії. Це часто супроводжується цілеспрямованими інтересами та послідовними моделями поведінки, які забезпечують структуру та задоволення.

З іншого боку, РДУГ характеризується широким спектром проблем регулювання уваги, де люди можуть мати проблеми з підтриманням концентрації, коли вони не зацікавлені в завданні, можуть діяти без роздумів (імпульсивність) і часто демонструють високий рівень фізичної активності або неспокій (гіперактивність). В результаті людина відчуває проблеми у плануванні, розстановці та ініціюванні щоденних завдань, організації свого часу, діяльності та речей, а також у регулюванні соціальних взаємодій.

Люди AuDHD відрізняються за типом та тяжкістю цих проблем залежно від рівня стресу та підтримки, які вони відчувають.

Еволюція діагностичних перспектив

До 2013 року міжнародні діагностичні тексти, наприклад, Четверте видання діагностичного статистичного посібника з психічних розладів (DSM-4, APA, 1994), не визнавали можливості спільного діагнозу аутизму та РДУГ, розглядаючи їх як окремі та взаємовиключні. Однак DSM-5, випущений у 2013 році, визнав одночасне виникнення і дозволив поставити обидва діагнози людині. Ця зміна відображає краще розуміння перекриття та різних аспектів цих умов, підкреслюючи необхідність комплексних стратегій оцінки для точної ідентифікації та підтримки осіб з аутизмом, РДУГ та AuDHD.

Характеристики AuDHD

Увага: характеристики аутизму та РДУГ перетинаються складними способами. Хоча обидва можуть включати виклики, пов'язані з увагою, їхні презентації відрізняються.
Проблеми уваги, пов'язані з аутизмом, часто зосереджуються на інтенсивних інтересах, тоді як РДУГ передбачає більш загальні труднощі зі стійкою увагою та імпульсивністю.

Особи AuDHD існують в злитті цих рис, що може створити внутрішні конфлікти та унікальні виклики. Наприклад, аутистичний аспект може жадати рутини та передбачуваності, знаходячи комфорт у встановлених шаблонах та знайомій діяльності. Ця людина може ретельно організувати свій робочий простір, дотримуватися фіксованого щоденного графіка або інтенсивно поглинути свої особливі інтереси. Однак сторона РДУГ може ввести контрастний імпульс для спонтанних рішень, пошуку нового досвіду або реагування на раптові потяги без урахування довгострокових наслідків. Це може призвести до різких змін у діяльності, початку нових захоплень за примхою або непослідовного підходу до завдань, що порушує їхню потребу в рутині та передбачуваності.

Конфлікти управління часом: Люди можуть боротися з пунктуальністю через вплив РДУГ, що може призвести до труднощів у тайм-менеджменті та тенденції до запізнення. Однак аутична сторона зазвичай відчуває значний стрес і дискомфорт через невчасність, що відображає глибоку потребу в рутині та передбачуваності.

Розбіжності планування та виконання: Імпульсивність та забудькуватість, пов'язані з РДУГ, можуть спричинити проблеми у запам'ятовуванні та виконанні запланованих кроків. Тим часом аутичний аспект може підштовхнути людину до скрупульового планування та сильного бажання бездоганно виконувати ці плани, що призводить до розчарування, коли плани не виконуються ідеально.

Дієтичні переваги та пошук новизни: риса РДУГ може проявитися як бажання досліджувати нові та різні продукти харчування, шукаючи різноманітності та новизни. На відміну від цього, аутизм може впливати на сильні переваги щодо конкретних смаків та текстур, що призводить до обмежувальної дієтичної моделі.

Ця дихотомія може зробити вибір їжі особливо складним.

Тяга до новизни проти потреби в однаковості: РДУГ часто приносить потребу в новому досвіді та стимуляції, тоді як аутична частина людини може жадати стабільності, рутини та однаковості. Балансування цих протилежних потреб може бути постійною боротьбою, оскільки люди можуть відчувати розрив між вивченням нових видів діяльності та комфортом знайомого середовища.

Навігація AuDHD

Успішна навігація AuDHD вимагає цілісного розуміння обох нейротипів. Для окремих осіб, сімей та професіоналів важливо визнати різноманітний набір сильних сторін та проблем, присутніх в AuDHD. Такі стратегії, як структурована гнучкість, яка поєднує рутину з надбавками на спонтанність, можуть бути корисними. Підтримка також може включати мультимодальні підходи до терапії, освітні приміщення та мережі соціальної підтримки, адаптовані до унікального профілю людини. Визнання та підтримка сильних сторін AuDHD, таких як виняткова спрямованість на сфери інтересів, творче вирішення проблем та динамічне мислення, може надати людям можливість процвітати.
переклад Андрій Боднарчук

https://www.attwoodandgarnettevents.com/blogs/news/understanding-audhd?fbclid=IwZXh0bgNhZW0CMTEAAR0sTYMZdoiZCoRXzaDuk3KFFuG0iIsLM2D6Y5hhkYMVgotf0xTuVmS7BF8_aem_EiuVmiCadrdUX7zYQEENUQ

в мене є місця для нових клієнтів та супервізантів у вівторок 10:00;11:00 та четвер 11:00;13:00, для запису пишіть в особисті 📩