Люди приходят в терапию, чтобы исцелиться, чтобы им не было больно, чтобы им было хорошо. Но мало кто из них задумывается, а что будет после того, как они исцелятся, что поменяется в их жизни. Им кажется, что им просто перестанет быть больно, а они будут делать всё то же самое. Буду лежать на диване, но без тревоги. Буду откладывать, но без чувства вины. И если порасспрашивать себя, какой я вижу жизнь после, то можно прийти к очень неприятной правде, что, оказывается, что нет видения будущего, где не больно, потому что там, где не больно, там свобода. А что сделать со свободой вообще непонятно.

Если задать вопрос, как ты видишь свою жизнь, когда тебя ничего не тревожит, то часто можно встретить ступор и растерянность, потому что жизнь воспринимается как сопротивление и борьба с трудностями. И в ней нет места для чего-то другого. Здесь особенно активно проявляется саботаж, потому что не для чего что-либо делать. Зачем себя «лечить», если глобально ничего не изменится.

Но еще меньше люди задумываются о том, что иногда поиск исцеления — это высшая форма избегающего поведения. Когда я буду вечно счастлив, мне не надо будет принимать решения, мне не надо будет ничего делать, меня ничего не будет ранить. Я просто буду неуязвим. Я не буду сталкиваться с жизнью в той форме, в которой она есть. Эта иллюзия счастья создает напряжение между точкой сейчас и точкой на горизонте, где я никогда не сталкиваюсь с сложностями и трудностями, где я в вечной нирване без ощущения боли и переживаний. Что мало похоже на реальность.

Без понимания, что жизнь без страданий мало чем отличается от жизни со страданиями, будет сложно видеть прогресс в терапии и наслаждаться своим процессом изменений.

«Исцеление» не лишает жизнь сложностей, оно делает их переносимее. Иногда. А иногда делает жизнь сложнее. Потому что если до терапии были микрозадачи, то в процессе приобретения силы задачи ставятся все больше и сложностей становится все больше.

По мере того как человек растёт и помещает в себя все больше разного, видение жизни будет меняться. И то, что сегодня кажется идеалом результата завтра может стать пустотой. Единственным постоянным остается движение. И тогда понимаешь что нет смысла ничего форсировать, потому что нет точки «Я дошел до главного босса и закончилась игра», есть точка «А теперь мне туда».

На днях я начала читать книгу, которая обещает мне трансформацию, но книга очень большая, около 1000 страниц, что предполагает длительное чтение. И вот читаю её и ловлю себя на мысли, что мне хочется поскорее закончить, чтобы это поскорее произошло. Не отдавая себе отчёт, что целью есть не конечная трансформация, а сам путь и есть цель.

Бежать от жизни в идею развития, трансформации, исцеления — это эскапизм. Cut the corners. Миновать трудности через ментальные концепции. А если видеть возможности для изменения в каждом дне, каждом деле, каждом действии, жизнь преображается сама по себе.

Вы там, где должны быть. Вы везде и всегда вовремя. Другого места нет. Все везде и всегда возможность для трансформации. Но для начала это надо увидеть.

До просветления руби дрова и носи воду, после просветления руби дрова и носи воду.
Mariya Zhygan

Около трети всех клиентских запросов - про отношения с родителями. Набираясь смелости взглянуть на драму своей жизни, решаясь увидеть неприятную правду о себе в родительской семье, человек неожиданно обретает силу. Силу выдержать эту правду, согласиться со своей драмой и принять ее как часть своей истории. И перестать требовать недополученной любви и заботы или компенсации за пережитые страдания. Это процесс отделения.

Начинается, обычно с таких тем:
- После маминого звонка я полдня хожу в унынии, перевариваю.
- Почему как только мне становится лучше, ей тут же надо опустить меня?
- Уехал бы давно, но как оставить родителей? Они совсем несамостоятельные.
- Стоит маме сказать "А как же я?", сразу накрывает чувство вины, и мне легче отказаться от планов.
- У меня не было отца. То есть он был, но ничего не делал для нас.
Так говорят люди не отделившиеся от родителей.

Что значит "не отделился"?
Не стал автономным (даже если давно живёт отдельно и редко с ними общается).
Не принял ответственность за своё состояние, свои достижения, события своей жизни (даже если научился руководить и управлять, приобрёл имущество или получил статус).
Уверен и чувствует, что папа или мама до сих пор являются помехой в его целях и мечтах (даже если они уже умерли или о них ничего не известно).

Когда-то на лекции Марка Ярхауза по семейной терапии записала фразу: "Отделение от родителей или партнёра - это способность индивида совершать автономно прямые (не манипулятивные) самостоятельные выборы, оставаясь в эмоциональной связи с системой значимых отношений". Вот оно! Автономно и оставаясь в эмоциональной связи.

Отделение от родителей это не разъехаться с ними и стать экономически независимым (большинство с этим более-менее справляются), это стать независимым эмоционально. Перестать доказывать, упиваться деланием наоборот, раздражаться, обижаться на родителей, бояться их оценки и их действий, ждать или требовать помощи и принимать её как должное, а не как бонус или результат договора двух взрослых людей, избегать их, игнорировать, опекать, вмешиваться в их жизнь, решать их проблемы, откладывать из-за них мечты и планы, видеть в них причину своей неудавшейся жизни.

Речь не идёт о разовых или экстренных ситуациях. В критический момент нормально бросить все и броситься на помощь. Но если это длится годы, вам 30, 40, а вы до сих пор не живете там, где хочется, и так, как мечтали, из-за родителей (которых, может, уже и нет в живых), то вы ещё не отделились.

Помню, как системный терапевт Марианна Франке-Грикш сказала на одном семинаре:
- Тебе уже 30, хватит требовать у мамы! Тебе хватило!
Затем добавила:
"Мама-мама-мама! Сколько ты хочешь продолжать так жить? Как ты думаешь, кто такая мать? Она что, святая, которая должна выполнить все твои детские ожидания? Или она человек с человеческими возможностями и недостатками?"

"С человеческими возможностями и недостатками" означает, что родители - просто люди, хорошие и плохие одновременно, как все люди на земле.
Что они не всемогущие боги, какими были для нас в младенчестве. Не источник всех благ и удовольствий, каким были для нас в раннем детстве. Не кто-то, перед кем надо оправдываться, ждать разрешения, одобрения и стараться не огорчать, как это было в младшей школе. Не глупые и ограниченные существа, давящие и не дающие жить, какими они (возможно) воспринимались в подростковом возрасте.

Они такие, какие есть. Какими их сделала жизнь и они себя сами. Они могут быть неблагородными, равнодушными, неинтересующимися, эгоистичными. Они могут решать свои проблемы за ваш счёт. И да, они могут вас не любить.

Стать автономным значит признать это. Согласиться, что вас могли не любить, что вами могли пользоваться, могли отыгрывать на вас свои травмы и вовлекать вас в свои деструктивные процессы. Что родители вели себя с вами, как умели, и перестать требовать свою "дань за 12 лет".

Увидеть не идеальный (и, собственно, недостижимый!), а реальный образ родителей, согласиться с ним и начать самому добывать себе все "недоданное". Это и означает отделиться. Согласиться с тем, что родители чего-то не умели.

Затем поверить, что вы сами теперь единственный человек, который может дать вам все, что вам хочется получить. Это и есть взросление.
Ксения Виттенберг

Не раз участвовала в дискуссии в соцсетях о том, стоит ли заниматься сексом на первом свидании. Наиболее распространенное мнение среди отвечавших женщин — нет.

Нет, «потому что мужчина потеряет интерес», ведь мужчины хотят прежде всего секса. И чем дольше этот воображаемый пряник будет болтаться перед ними на недосягаемой веревочке, тем больше шансов, что за время «досягания» он таки разглядит в женщине все прекрасное и случатся отношения.

Нет, потому что мужчина немедленно запишет женщину в совершенно другой реестр, где ей не светят ни серьезное отношение, ни уважение.

Нет, потому что женщина сама не готова, ей нужно больше времени, чтобы узнать мужчину, ей некомфортно.

У каждого из нас наверняка найдутся знакомые, опыт которых подтверждает как истории, когда первый раз стал последним, так и случаи, когда жили они долго и счастливо.
Статистика сайта знакомств Illicit Encounters показывает, что более чем в трети случаев секс на первом свидании не помешал серьезным отношениям. Одновременно другие исследования показали, что те, кто выждал с первым сексом, имеют более удовлетворительные отношения в долгосрочной перспективе. Как мы знаем, корреляция не означает каузации, и возможно, нерисковые, консервативные люди в принципе более удовлетворены в долгих отношениях.

Любопытно, что за историю человечества идея «ждать до свадьбы» постепенно деноминировалась до «не раньше чем через пару месяцев» или «не раньше третьего свидания». Собственно, до свадьбы сберегалась женская невинность, гарантируя мужу отцовство потомства и покорность жены. В современном мире, где обмен невинности на обязательство женитьбы более не считается удачным ни одной из сторон, идея воздержания от секса на день, неделю, месяц требует иных обоснований.

- Упомянутое «презрение к легкодоступности» если и осталось где-то в головах, то такие головы, пожалуй, не являются завидным призом.

- Влияние на отношения — более весомый мотиватор. Женщины чаще связывают секс и эмоциональную привязанность, таким образом ранний секс как бы «запускает» более близкие отношения, переводя их на другие стадии до того, как пара провела вместо достаточно времени для действительно долговременной близости и глубокого знакомства. За быстрым схождением по инерции следует быстрый брак, в котором часто выясняется, что ни общих ценностей, ни общих взглядов на жизнь, ни общих устремлений, ни общего отношения к значимым вещам не сложилось, но выйти из этих отношений, когда уже есть общие друзья, дом и собака, куда сложнее, чем на стадии свиданий.

На другой чаше весов в пользу раннего начала секса находится относительно новая идея, что секс может и должен приносить удовольствие. С этой точки зрения потратить шесть месяцев на прогулки по музеям, лишь чтобы убедиться в полном несовпадении, — достаточно неэффективное решение: чем раньше мы проверим «химию», то есть совпадение сексуальных темпераментов, тем лучше.

Еще один аспект — эмоциональная кривая отношений. Так называемый конфетно-букетный период, который приходится на первые месяцы отношений, наступает не сразу, а, как говорят эксперты, следует за фазой узнавания, в которой обычно все очень напряжены, не уверены и стремятся показать себя с лучшей стороны. Начинать секс в момент, когда все максимально закрепощены, — не лучшая идея, разумнее оставить его на период влюбленности и глубоко-розовой оптики, в которой всё прощается и тем самым снимается напряжение первого секса.

Что объединяет все эти точки зрения, независимо от того, поддерживают ли они идею разделаться с темой секса как можно быстрее или отказываться от нее, как от запретного плода, как можно дольше?

Во-первых, старая как мир идея: «Женщины ищут отношений, а мужчины ищут секса». Именно поэтому женщинам предлагается всеми способами манипулировать сексом, чтобы получить отношения. Отношений в разные периоды жизни ищут все, равно как и не всегда ищут именно отношений, именно долгих отношений, именно отношений с этим человеком, именно сейчас.

В этой картине мира оба пола не только низводятся до карикатурных персонажей, но и готовится почва для целой индустрии всевозможных советов о том, как «выжать» из потенциального партнера то, что нужно тебе: мужчине — секс, женщине — отношения. Эта зацикленность на своей цели, вместо сосредоточения на познании партнера, с которым нас свела судьба в этот вечер, заранее пускает отношения по рыночному принципу «дал — взял», дебита и кредита. Выйти из него в близость очень нелегко.

Второе и главное, на мой взгляд: в обсуждениях приличествующих или эффективных стратегий начала секса подразумевается, что секс — это средство достижения каких-то более значимых бонусов. Иными словами, обсуждая, в каких пропорциях и в какие сроки «выдавать» секс для получения отношений, мы делаем сам секс, телесность не частью отношений, а лишь средством их достижения.

И с этой точки зрения я бы очень критично смотрела советы «никогда на первом», «не раньше чем на пятом», «не раньше чем через 36 часов суммированного времени» (а я видела и такое), а принципу «когда хочешь».

И пусть это «когда хочешь» у меня будет через день, а у кого-то — через полгода: в конце концов, все мы разные и хотим разного. И даже если мы хотим именно длительных отношений, разве предъявление себя аутентично и искренне во всех возможных вариантах — даже если это решение сказать «поехали ко мне» в конце первого свидания — не лучшее их начало?
Olga Nechaeva

спасибо всем за поддержку моего канала в этом году, увидимся в следующем!🍾🥂

Наш перший семінар з циклу «Складний випадок» буде на таку непросту в клієнт-терапевтичних відносинах тему: «Позитивне/негативне та еротичне перенесення у клієнт-терапевтичних стосунках».
На семінарі ми будемо розбирати що це таке і як з цим обходитися.
Еротичне перенесення- це термін, який використовується для опису почуттів любові та фантазій сексуального або чуттєвого характеру, які клієнт відчуває щодо свого терапевта. Еротичне контрперенесення стосується почуттів терапевта до свого клієнта.
Еротичне перенесення та контрперенесення існували з самого початку психотерапії, як це можна побачити на прикладі Анни О, ймовірно, першої пацієнтки психотерапії та людини, яка придумала фразу "лікування розмовами", та її терапевта Йозефа Бройера (наставника Фройда). Анна О. була захоплена Бройером, навіть мала фантомну вагітність, як вона вважала, його дитиною.
Почуття любові в рамках консультативно-терапевтичних стосунків, як з боку клієнта, так і з боку терапевта, не є чимось поганим; дехто стверджує, що вони неминучі з огляду на емоційно інтимну природу терапії. Наприклад, опитування 2006 року показало, що 90% психотерапевтів повідомили, що принаймні один раз відчували сексуальний потяг до клієнта. Робота з цими почуттями може допомогти клієнту зрозуміти і прийняти свої власні стосунки з любов'ю і бажанням, а також те, чого йому не вистачало в ранньому житті і що він прагне компенсувати в теперішньому.
Основною проблемою еротичного перенесення/контрперенесення в терапії є рівень здатності терапевта належним чином вирішувати і стримувати ці питання і почуття для свого клієнта, або коли терапевт вирішує діяти відповідно до почуттів, які він відчуває по відношенню до клієнта. Однак привілеєм клієнта є прояв своїх почуттів до терапевта, а обов'язком терапевта - робити навпаки.

Щоб дізнатись більше по темі-приходьте на наш семінар:

Сеттінг: онлайн, раз на місяц, по суботах, з 11.00 до 17.00 з перервами.
Вартість участі у одному семінарі -- 1600 грн.
Кількість учасників - до 12 осіб.

Формати роботи:
лекційна частина;
розбір кейсів;
групова та індивідуальна супервізії;
експерименти та вправи;.
для запису на семінар заповніть форму

https://forms.gle/6NYFWALuLneJFZsf8

Ці три головні форми адаптації - розвиток дисоціативного захисту, розвиток фрагментованої ідентичності та патологічна регуляція емоційних станів - дозволяють дитині вижити в середовищі хронічного насильства. Ба більше, вони, як правило, дають змогу дитині-жертві зберігати зовнішню подобу нормальності, що має особливе значення для аб'юзивної сім'ї. Симптоми дистресу в дитини часто добре приховані. Змінені стани свідомості, провали в пам'яті та інші дисоціативні симптоми зазвичай не вдається розпізнати. Формування негативної ідентичності, як правило, маскується соціально прийнятним, конформним, "хибним я".
Психосоматичні симптоми рідко можна простежити до їхнього джерела. А саморуйнівна поведінка, що проявляється приховано, здебільшого залишається непоміченою. Хоча деякі діти й підлітки можуть привертати до себе увагу агресивною або протиправною поведінкою, більшості вдається успішно приховувати масштаби психологічних складнощів, з якими їм доводиться мати справу. Більшість дітей, які зазнають насильства, досягають дорослості, зберігаючи свої секрети в недоторканності.
Джудіт Герман

Взаємодія з людиною з нарцисичною організацією може виглядати так: у спробі наближення ви, самі того не знаючи, зачіпаєте крихкий каркас самоцінності та самооцінки. Цей каркас тримається на ілюзії контролю, заздрості, удаваній ідентичності та спробах мати гарний або навіть ідеальний вигляд для іншої людини, не показувати свої справжні почуття.

Доступ до переживань може бути порушений дуже сильно - уявіть струмок у лісі, який завалило гілками та камінням. Каркас захисту руйнується, розсипається, пропускає щось, що в голові людини є абсолютно неприпустимим - реакції, слова, дії.
Це пропускання переживається, як слабкість, як щось абсолютно неправильне і жахливе, і своєю чергою, викликає злість, лють, біль і бажання відновити загублений шматочок, зруйнувавши тим самим щось у людині, яка (на думку нарцисичної особистості) навмисно зробила боляче, щоб принизити, образити, зруйнувати або використати людину у своїх цілях.
Анна Герасименко

Тихий МРО- це, по суті, менш очевидний прояв типового МРО. Ви можете розглядати його як видимий МРО проти невидимого МРО. "При традиційному пограничному розладі особистості всі почуття людини знаходяться назовні. Вони можуть бути зовні нестабільними, дуже злими, носити свої емоції в рукаві і вихлюпувати їх на оточуючих. «При спокійному МРО ці емоції інтерналізуються, а не екстерналізуються».

Людина з тихим МРО може мати класичні симптоми МРО - перепади настрою, що тривають годинами або днями, і проблеми у стосунках через сильний страх бути покинутим - але вона просто не носитиме свої емоції в рукаві так сильно. Симптоми настільки ж інтенсивні та тривожні, але вони, як правило, тримають все це в собі і зазвичай виливають це на себе, а не на інших. Тихий МРО часто базується на внутрішньому почутті провини та сорому.

Інтерналізована презентація тихого МРО значно ускладнює для сторонньої людини розуміння того, що хтось бореться з цим психічним розладом. За оцінками, 1,4% дорослих і 3% підлітків у загальній популяції мають МРО. Немає даних про те, який відсоток цих людей має «тихий розлад».

Ознаки та симптоми тихого межового розладу особистості:

Наведений нижче список стосується як симптомів МРО, так і симптомів тихого межового розладу особистості, оскільки обидва вони базуються на одних і тих же діагностичних критеріях. Розглядаючи симптоми «тихого» МРО, пам'ятайте, що ці симптоми зазвичай проявляються і відчуваються скоріше внутрішньо.

Інтерналізована презентація тихого BPD значно ускладнює для сторонньої людини розуміння того, що хтось бореться з психічним розладом. За оцінками, 1,4% дорослих і 3% підлітків у загальній популяції мають МРО. Немає даних про те, який відсоток цих людей має «тихий розлад».

Інтенсивні, важко регульовані емоції
Страх бути покинутим
Нестабільні та напружені стосунки
Імпульсивна поведінка
Інтенсивні перепади настрою (сильна емоція може тривати годинами або днями)
Самоушкодження
Почуття спустошеності
Нестабільне або погане відчуття себе
Відчуття, що ваші думки, цілі та цінності постійно змінюються
Проблеми з гнівом
Дисоціація (відчуття відірваності від себе або свого оточення)
Суїцидальні думки

Усвідомлення гніву
Оскільки гнів є вираженням нашої індивідуальності, саме за це почуття емоційно незрілі батьки найчастіше карають дітей. Але гнів може бути корисним, оскільки дає людям енергію для змін і дає змогу їм побачити себе як людину, гідну, щоб за неї заступалися. Коли надто відповідальні, тривожні або такі, що перебувають у стані депресії, люди починають усвідомлювати свій гнів, це часто є добрим знаком. Їхній гнів свідчить, що їхнє справжнє «я» виходить на передній план і що вони починають піклуватися про себе.
Ліндсі К.Гібсон

Парадокс.

З одного боку люди потребують (принаймні вони так кажуть) ясної комунікації (партнерської, дружньої, колегіальної, міжгрупової, батьківсько-дитячої і навпаки тощо). Хочуть кордонів, сетингу та зрозумілих домовленостей. І передбачуваного (хоча б частково) середовища.

З іншого ці ж люди сприймають прямі повідомлення чи прямі запитання, як атаку на їхнє Щось Важливе чи на них самих.
І починають, навіть за умов дуже делікатної форми ("Скажіть, будь ласка, котра година?" або "Справи точаться наступним чином: (перелік обставин у відповідь на запитання партнера, як саме точаться справи).....", або "Я Вас не розумію. вибачте, чи можете Ви уточнити, о котрій годині прибуває Ваш потяг?") контратакувати чи уникати ясної відповіді:" А чого ти питаєш?"; "Піди сам подивись, коли той потяг. Звідки я знаю?"; " Чого ти мене лякаєш/на мене тиснеш/оцим грузиш.....?".

Чи мовчать.
Повертаються спиною і йдуть.
Вдають, що питання не було.
Або відповідають на щось, чого не питали.
Або відповідають, коли потяг вже пішов, слід його сплив.
Або виражають глибоку занепокоєність, повідомляючи приблизно наступне: "Мені не подобається те, що я чую від тебе, і я не хочу брати в цьому участі, але прямо про це не казатиму. Йди звідси".

Не буду називати способи організації контакту і стилі комунікації за В. Сатир, а також 4 вершників Апокаліпсису за Дж. Готтманом. А також пояснювати, як це стосується влади як феномену. Це все можна прочитати у відповідних джерелах.
Також помiтила, що є люди, на яких "не можна" злитися. Тобто вони хочуть, щоб так було. Натомість сприймаючи пряме звернення, як звинувачення чи напад. Підозрюю, що вони не усвідомлюють своєї агресії і делегують її Ближньому.
Якщо Ближній згодний бути "злим" i не лякається самого себе, то пощастить йому.
Якщо обидва згоджуються бути "злими", то обом.

Можу тільки підкреслити, що зустріти людину, яка не злякається запитання "Котра година?" чи прохання, на яке точно можна відповісти "ТАК" чи "НІ" - це величезне щастя.
Це як Санту зустріти, св Миколая-Чудотворця. Влітку, в середмісті.
І "Маму Терезу-Діву Марію".
Ганна Федосова

Є два способи покарання дітей: агресія та ігнорування. Діти, яких дорослі ігнорували, виростають у дорослих, для яких будь-яка холодність або ігнорування максимально травматичні. На терапії вони часто кажуть, що краще б мене били, бо фізичний біль можна відчути і пережити. На відміну від болю ігнорування, який максимально фантомний.

Коли дитину ігнорують, вона провалюється в пекло заперечення свого буття. Вона потрапляє в місце, в якому нічого не існує. У якому її немає. У якому вона не може відобразитися в значущих дорослих. І в цій порожнечі вона зустрічається наодинці зі своїми демонами. Оскільки дитину здебільшого ніхто не віддзеркалює і не повертає їй її суб'єктність, вона залишається наодинці з жахом своєї недостатності, ущербності та вічної порожнечі.

Якщо на вас нападають, то ви маєте право на захист, ви маєте право на агресію, і вона включає злість. Але якщо ж вас ігнорують, вам відмовляють у праві захищатися. Неможливо захищатися від того, хто на тебе не нападає і хто просто тебе не бачить.

Тому робота в терапії з дорослими, які були ігнорованими дітьми, нагадує боротьбу з вітряками. Бо немає від кого захищатися, але є постійне відчуття небезпеки, з яким нічого неможливо зробити.

Тілесне ігнорування інколи відбивається відчуттям нестачі повітря, коли падаєш у холодну воду і захлинаєшся неможливістю повністю вдихнути. Іноді це відчуття діри в животі, в яку засмоктує холод, і людина не може
з ним ніяк не впоратися. Наче хтось вирвав твою сутність і її більше немає.

Люди з цією травмою часто вдаються до емоціонування (з минулого поста) як до заміни життя. Бо поки вони б'ються з віртуальними ворогами, вони відчувають себе живими та існуючими.

Робота з цією травмою досить повільна і дуже тонка, бо треба повертати суб'єктність людині, а для цього постійно налагоджувати зв'язок між її внутрішніми відчуттями та реальністю, щоб вона потихеньку починала наповнюватися собою зсередини. У цій роботі дуже мало зовнішнього, але дуже багато внутрішньої роботи. Хоча здається, що проблема в тих, хто ігнорує. І тому хочеться їх повернути, сказати, подивіться на мене, побачте мене і поверніть мені моє право існувати.

Цю роботу дуже складно проводити наодинці з собою, тому на закономірне запитання «А що з цим робити?» завжди йде відповідь «Йти в терапію, чи в групи, чи до наставника», бо дуже складно повірити, що ви існуєте, коли всередині вас є переконаність, що вас немає. Для такої роботи завжди потрібна інша людина, яка буде вам відображати вас, бачити вас і допоможе вам узгодити зовнішні обриси та внутрішнє наповнення.
Mariya Zhygan

в мене на разі є вільні місця для нових супервізантів, кому таке цікаво-пишіть в особисті📩

Багато дітей, які зазнають насильства, чіпляються за надію на те, що дорослішання принесе їм порятунок і свободу. Але особистість, сформована в середовищі примусового контролю, погано адаптована до дорослого життя.
Ті, хто вижив, забирають із собою з дитинства фундаментальні проблеми базової довіри, автономії та ініціативи. Вони підходять до завдань дорослого життя - утвердження незалежності та створення близьких стосунків, - обтяжені серйозними вадами у сферах турботи про себе, когнітивних процесів і пам'яті, ідентичності та здатності формувати стабільні стосунки. Вони, як і раніше, залишаються бранцями свого дитинства; намагаючись створити нове життя, знову і знову наштовхуються на травму.
У близьких стосунках ті, хто вижив, спонукувані прагненням до захисту й турботи і переслідувані страхом покинутості або експлуатації. У пошуках порятунку вони можуть тягнутися до владних авторитетних фігур, які, як їм здається, обіцяють особливі, сповнені турботи стосунки. Ідеалізуючи людину, до якої прив'язані, вони намагаються не піддаватися постійному страху домінування або зради.
Однак обраний неминуче не виправдовує ці фантастичні очікування. Розчарувавшись, вони можуть лаяти останніми словами ту саму людину, яку зовсім недавно обожнювали. Звичайні міжособистісні конфлікти теж можуть провокувати в людей, які подорослішали і страждали в дитинстві від повторюваного насильства, сильну тривожність, депресію або лють. Але в їхній свідомості навіть дрібні образи викликають спогади про навмисно жорстоке поводження. Ці спотворення не так вже й легко скоригувати досвідом, оскільки одним із наслідків пережитого в дитинстві насильства може стати брак вербальних і соціальних навичок розв'язання конфліктів. Таким чином, у людей, які вижили, формується шаблон напружених, нестабільних стосунків із багаторазовим розігруванням драматичних історій порятунку, несправедливості та зради.
Людям, які пережили насильство в дитинстві, майже завжди неймовірно важко захистити себе в контексті близьких стосунків. Відчайдушна жага турботи і любові ускладнює встановлення безпечних і доречних кордонів у стосунках з іншими. Їхня схильність принижувати себе та ідеалізувати тих, до кого вони прив'язуються, ще сильніше затуманює розумну оцінку. Емпатична налаштованість на бажання інших і звичка до автоматичної, майже несвідомої покори також роблять їх уразливими перед будь-якою особою, наділеною владою або авторитетом.
Дисоціативний стиль захисту ускладнює формування свідомої і точної оцінки небезпеки. А бажання виправити травмувальний досвід може призводити до відродження з цією метою небезпечних ситуацій і, як наслідок, відтворення ситуацій насильства.
Джудіт Герман

Маргарита Спаньоло Лобб говорить про те, що моменти психотичного досвіду в довготривалій та якісній особистій терапії стають такими, що еволюціонують людину, тобто такими, що розвивають. Це як досягнення дна страждання, від якого вдається відштовхнутися. Для практикуючих терапевтів мати такі моменти в досвіді своєї власної терапії дуже важливо. Це захищає від психотичного досвіду в майбутньому, а заодно дає змогу уявляти й розпізнавати, що відбувається з клієнтом.
Перше і найособливіше переживання, що визначає психотичний досвід особистості, Р.Д. Ленг називає онтологічною невпевненістю. Це така невпевненість у власному бутті, існуванні. Онтологічно невпевненій людині притаманні три форми тривоги: поглинання, розривання і деперсоналізація зі скам'янінням.

1. Поглинання. Для тих, у кого не розвинена автономність, загрозу становить зв'язок. Любов лякає більше, ніж ненависть. Для уникнення поглинання використовується маневр - ізолювання. Зливатися можуть тільки індивідууми, впевнені у своїй індивідуальності. Для людини, яка себе ненавидить, є варіант втечі від себе - злитися з іншим, загубитися в ньому. Однак для людини, індивідуальність якої не сформована, злиття небезпечне втратою себе шляхом поглинання. Ризик існує навіть у тому, щоб бути правильно зрозумілим (осягнутим, наздогнаним, схопленим). Символами цього процесу можуть бути вогонь, волога, відповідно, страх бути спаленим, потонути, бути затягнутим у хиткі піски. Болото.
2. Розривання. У Дональда Віннікотта цей досвід називається «зіткнення з реальністю». З іншою людиною, яка може виявитися занадто реальною, реальнішою за мене. Якщо індивід переживає себе, як порожнечу, є нею - реальність загрожує вторгнутися в порожнечу, якою є індивід, і розірвати її. Якщо я - вакуум, реальність переживається як вибухонебезпечна. Світ - як сторона, що переслідує, штовхає. Ленг пише про те, що всі ми відокремлені від такого світовідчуття 2-3 градусами, що коли температура тіла підніметься вище 38 градусів, то ласкаво просимо в реальність, яка розриває. «Я настільки нереальний, що можу бути розчавлений реальністю інших людей», - говорив один із пацієнтів Ленга.
3. Деперсоналізація і скам'яніння. Перетворення з живої особистості на мертвий предмет, - жах. Невротичні люди широко використовують деперсоналізацію, особливо в соціальному житті. Касир, який розраховує нас на касі, сприймається нами як продовження касового апарата, і ні його, ні нас це особливо не хвилює. Так, якщо у мене є настрій поговорити і душевні ресурси, я можу запитати дівчину, чи втомилася вона, побажати їй гарного дня. А іноді й не помічу, чи дівчина це. Так працює деперсоналізація. За психотичного досвіду деперсоналізація може означати втрату власної суб'єктивності, пряму можливість «стати річчю». Інший суб'єктивний, він особистість, а я умертвлений. Я скам'яніваю в цей момент. Якщо клієнт описує щось подібне - ми в області психотичного досвіду.

Продовження тексту про ігнорування дитини. Є дві форми ігнорування. Перша - неуважні батьки, занурені в себе, яким нецікаво взаємодіяти з дитиною. Це скоріше пасивна форма ігнорування. Друга - активне ігнорування як форма покарання, коли дитині повідомляють, що відкидання - це її вина або результат її дій.

У чому тут різниця для проживання всередині дитини? Безумовно, може бути так, що вони між собою перетинаються. Але я б тут розділила. Коли є пасивне ігнорування, часто всередині дитини формується переконання про те, що вона нецікава, непотрібна, неважлива. Але тут не вистачає одного компонента, який є в разі активного ігнорування. Коли ігнорування йде в покарання, то окрім дитини та батьків з'являється третій об'єкт, а саме, поганість дитини. І проблема з'являється в той момент, коли дитину залишають наодинці з її поганістю.

Це схоже на те, ніби дитину замкнули всередині кімнати з чудовиськом. У звичайному випадку, коли в кімнаті темно і страшно, приходять батьки, вмикають світло і кажуть, дивись, тут нікого немає, тут не страшно. У разі покарання ігноруванням, дитину начебто закидають у кімнату, в якій перебуває чудовисько, зачиняють двері і кажуть, ти сам винен. І дитина, замість того, щоб отримати підтримку в цьому жаху і страху перебування з чимось поганим, залишається з ним сам на сам.

У цьому монстрі, з яким дитина замкнена в кімнаті, міститься одразу все найстрашніше. Страх втрати батьків, провина, яку повідомили і сказали, що це через неї, може бути сором, відчуття своєї жахливості, яку неможливо описати і зрозуміти, бо психіка дитини поки що не в змозі аналізувати це. Вона бачить лише наслідки, в яких вона проживає своє відкидання і виключення, і які закінчуються порожнечею і замкненістю. І монстром, з яким вона не справляється.

Залежно від особистих особливостей дитини, вона знаходить свій спосіб впоратися з цим монстром. Хтось вбирає його в себе і починає жити з ним усередині та з ідеєю, що він жахливий. Хтось його дисоціює і намагається ігнорувати та не помічати. Хтось із ним бореться. Хтось бунтує й агресує на зовнішній світ, як спосіб викинути його з себе і не впустити те жахливе, що йому повідомили дорослі.

Зазвичай у дитини закріплюється певна модель. І коли вона вже виросла, в моменти схожого ігнорування, оживає ця темна замкнена кімната. І доросла людина перетворюється нібито на цю дитину. І вона знову починає боротися з цим внутрішнім монстром, тим способом, який вона колись створила.

Зазвичай така доросла дитина не бачить різниці між минулим і сьогоденням. Вона починає відтворювати те, що колись спрацювало, що колись їй допомогло вижити. Форма боротьби може набувати фізичного вигляду, коли вмикається тіло. Може відключатися частина свідомості, може відбуватися тілесна реакція, може бути внутрішнє заціпеніння. Боротьба набуває багато різних форм, суть яких одна - впоратися з мостром.

Терапія в даному випадку фокусується на тому, щоб з терапевтом, з яким вже є досить хороший контакт, разом входити в цю темну кімнату, вмикати з нею світло і дивитися на цього монстра зблизька, щоб маленька дитина всередині великої людини навчилася бачити, що монстра немає, що він не настільки страшний, що дитина не робила нічого поганого.

Відбувається усвідомлений перегляд усього, що дитина встигла всередині себе придумати. Необхідне дослідження її моделі боротьби, повернення їй ресурсів і прав, розвінчування ідеї тотальної поганості. І тоді можлива поява нової моделі, коли ігнорування або холодність інших людей перестає телепортувати людину в цю замкнуту кімнату.

Це не означає, що в дитини одразу з'являється відчуття, що вона значима, важлива, її інтереси важливі, вона цінна. Це інша робота.

Важливим стає те, що ця чорна кімната перестає існувати.
Марія Жиган

Вдихнути активну надію

Я прийшла до переконання, що для психологічної роботи в будь-якому методі необхідно надихнути пацієнта на активний оптимізм. Спроба дотримуватися нейтральності в деяких її визначеннях може перешкодити аналітикові передати однозначну прихильність життю і зростанню, без якої неможлива надія. Як я вже писала (Бюхлер, 1995), емоція під назвою «надія» полягає не в пасивному очікуванні, а в активному прагненні. Багато аналітиків (Салліван, 1954; Фромм, 1968; Мітчелл, 1993) вважали надію необхідним інгредієнтом терапевтичного прогресу. Яка поведінка аналітика може сприяти розвитку в пацієнта активної надії? Я описала цей процес у статті про те, як вдихнути в пацієнтів оптимізм (1995):
Я вважаю, що надію в пацієнта вселяють не надії аналітика, а його загальне ставлення до життя. Пацієнт бачить, як аналітик бореться за те, щоб надавати тому, що відбувається, сенсу, продовжує рухатися, навіть незважаючи на перешкоди, які видаються нездоланними, зберігає почуття гумору і мужність у ситуаціях, які, здавалося б, не сприяють ні тому, ні іншому. Аналітик спотикається, але реагує без ненависті до себе і повертається на шлях. Аналітик готовий старанно працювати.
Аналітик чесний і не паралізований соромом, хоче жити навіть у найскладніші моменти, не відвертається від каліцтва як у собі самому, так і в інших. Для аналітика зростання важливіше за власну правоту, він проявляє цікавість і не намагається захищатися.
Аналітик може бути поранений, але відмовляється вмирати. Таке ставлення може слугувати зразком і бути заразливим, хоча, як мені здається, головним чином надію вселяє новий досвід, який пацієнт отримує, знаходячи спосіб вибудувати стосунки з такою людиною. Для багатьох це завдання потребуватиме істотних змін і переробок у всіх компонентах емоційної системи. Це посилює цікавість і радість, зменшує заздрість і ненависть, що вселяє надію.
У певному сенсі аналітик має стати новим об'єктом для пацієнта, обмежуючи його здатність переносити на себе старі моделі стосунків. Згідно з Грінбергом (1991), ідеальна аналітична позиція може потребувати напруги між аналітиком як
старим об'єктом і як новим об'єктом. Можливо, з кожним пацієнтом аналітик має знайти оптимальний баланс між достатньою нейтральністю (щоб слугувати об'єктом перенесення) і досить яскравою новизною, щоб вселяти надію.

САНДРА БЮХЛЕР, PhD.
У ПОШУКАХ НЕБАЙДУЖОЇ НЕЙТРАЛЬНОСТІ