Намагаємось евакуйовувати наших полеглих воїнів, в цей час підари завдають ударів дронами по групам евакуації.

Ось таке Вам перемирʼя, якого не було та не буде. Ніколи не довіряйте представникам країни 404.

@shofront

Ставити пріоритети — важливо. І сьогодні в Україні не може бути пріоритету вищого, ніж ситуація на фронті. Саме тому я відмовлявся від запропонованих мені посад: у разі їх прийняття я б втратив можливість підіймати ті проблемні питання, що виникають безпосередньо на передовій.
Ви можете пройти повз цієї історії. Бо звичка — це небезпечна річ. Ще до 2021 року в нашому підрозділі воювало багато бійців, і багато з них загинуло на війні, якої більшість не помічала. Один із випадків безпосередньо пов’язаний із звичкою: боєць, провівши занадто багато часу на ЛБЗ (лінії бойового зіткнення), перестав реагувати на небезпеку — ходив у повний зріст, вилазив за бруствер тощо. Саме тому, коли стався черговий артилерійський обстріл, він не сховався в бліндаж, а намагався визначити напрямок, звідки ведеться вогонь, — орієнтуючись лише на звук. Через це він отримав осколкові поранення, несумісні з життям. Більшість військових зрозуміє, про що я. Те, що цивільному здається "сміливістю", насправді часто є втомою і байдужістю до власного життя.
Тепер уявіть: Україна — це боєць, який занадто довго перебуває на ЛБЗ. Смерті рідних і друзів стали звичними. Смерті дітей, цивільних — у більшості вже не викликають ані люті, ані навіть страху, як це було на початку повномасштабного вторгнення, або зникають на наступний день.
А якщо це більше не викликає емоцій — то в норму входять і втрачені території, і відсутність резервів, і відсутність ротацій. У норму входять безглузді накази і великі втрати солдат.
Так, є статистика знищеного противника. Навіть запроваджена система балів для заохочення. Але чи часто на ставці піднімають питання про втрати наших підрозділів ( саме по підрозділам) — убитих, поранених, зниклих безвісти?
Можливо, коли в новинах йдеться про просування на 100 метрів уперед — уся країна радіє: «Хоч щось». А в мене — біль. Бо я знаю, скільки за це «заплатив» підрозділ заради команди «вперед-вперед». І будь-хто, хто хоч трохи знає елементарну математику, розуміє: це — тимчасове замилювання очей. Людей меншає. І колапс — лише питання часу.
І так, це війна, але кожен солдат котрий взяв до руки зброю, готовий віддати життя за Україну та її незалежність, але не за вислугу одного генерала перед своїм керівником. А будь якому керівнику вже давно треба зрозуміти, якщо навколо немає людей які можуть сказати що ти не правий,- це небезпечне середовище, яке призведе до фатальних помилок у прийнятті рішень.
Далі буде історія. Вигадана. Від вигаданого підрозділу, від якого залежить інший, теж вигаданий, що перебуває в напівоточенні. І може потрапити в повне оточення. Всі збіги — мабуть, НЕвипадкові.